Таємниця Єви. Богдан Коломійчук

мали значну вагу. Ви ж розумієте… Все було б добре, якби не падіння моралі в цьому товаристві. Після дискусій на тему новинок імпресіоністів ці панове влаштовували тут вакханалії. І навіть злягалися у сусідній кімнаті. Тож ваша цікавість до цього клубу, пане комісаре, виявилась цілком закономірною. Але від сьогодні його вже не існує…

      – А чим займалися ви? – не втримався Вістович.

      Чоловік усміхнувся і, хвилю помовчавши, відповів:

      – Навіть попри те, що я не маю наміру залишити вас живим, комісаре, розповідати такі речі все ж не буду. Ви й так забагато знаєте…

      Він дістав з кишені револьвер і, прокрутивши барабан, перевірив камери. Вістовичу навіть зі свого місця було видно, що там рівно сім патронів.

      – Хочете щось сказати перед смертю? – запитав росіянин і вправно закинув барабан назад.

      Комісар напружив мозок, але нічого путнього на думку не спадало.

      – Як бажаєте, – шпигун звів револьвер і націлився на Вістовича, – обійдемось без останнього слова.

      Комісар намагався глянути йому в очі, але замість цього не міг відірвати погляд від руки, що тримала наган. Він бачив, як повільно рухається вказівний палець, поступово тиснучи на гачок… Гримнув постріл. За мить пролунало ще два.

      Вістович з подивом відчув, що досі живий. Навпроти нього все ще стояв росіянин, тримаючи в руках револьвер, але голова його була повернута в бік дверей. Стріляли в іншій кімнаті.

      Комісар зрозумів, що це шанс, якого більше вже не буде. Перш ніж той знову повернувся до нього обличчям, Вістович разом зі стільцем зірвався з місця і головою вперед кинувся на ворога. Чоловік, отримавши під живіт удар страшної сили, глухо застогнав, завис на супротивнику і випустив з рук зброю. Пронісши кілька метрів його на собі, Вістович прочинив ним двері і гучно ввалився в сусідню кімнату. Шпигун розпластався просто біля ніг декількох солдатів цісарської піхоти з «Манліхерами» напоготові. Його одразу ж схопили і вивели на вулицю.

      Комісар відчув, що стілець позаду нього встиг розлетітися на друзки, а чиїсь руки допомагають йому підвестися. Невдовзі Вістович порівнявся з вусатим полковником, що усміхався до нього, не випускаючи з рота сигари.

      – Як ви почуваєтесь? – запитав офіцер.

      – Ніколи не почувався краще, – відповів той.

      Полковник розсміявся і, діставши з кишені складаний ніж, обережно розрізав мотузку на руках комісара.

      – Дозвольте запитати ваше ім’я, – мовив після цього офіцер.

      – Комісар Адам Вістович, – відповів звільнений.

      – Отакої, – військовий, здавалося, був украй невдоволеним, – поліція нам допомагає?

      – Аж ніяк, – заперечив комісар, – я опинився тут майже випадково…

      Той подивився на нього з підозрою, але раптово знову посміхнувся і по-дружньому простягнув руку.

      – Прошу вибачення, я не представився. Полковник Альфред Редль… Ми давно стежили за цими росіянами. І от сьогодні вирішили з ними покінчити.

      – Вам усе вдалося якнайкраще, пане полковнику, –