Тартарен Тарасконський. Альфонс Доде

та… Е… е… А моя рушниця!.. Ви ж узяли мою рушницю! – боязко обізвався обачливий Костекальд.

      Але Тартарен уже вийшов на вулицю. За ним урочисто крокували всі стрільці по кашкетах.

      У звіринці, коли вони туди ввійшли, було вже повно люду. Тарасконці – героїчне плем’я – так скучили, так знудьгувалися за незвичайними видовищами, що взяли звіринець Мітен приступом. Тілиста пані Мітен була щиро цим утішена.

      У кабільському вбранні, з голими по лікті руками, з залізними браслетами на ногах, ця статечна дама зустрічала тарасконців дуже чемно й шанобливо. В одній руці вона тримала батіг, у другій – живе, але вже обскубане курча. А ще вона мала «подвійні м’язи», і це викликало у тарасконців не менший захват, ніж її плеканці.

      Аж ось до звіринця вступив Тартарен із своєю рушницею, і всі здригнулися. Воно й не дивно: коли наші героїчні тарасконці, які досі спокійнісінько стояли або походжали беззбройні біля кліток, не думаючи ні про яку небезпеку, коли вони побачили свого великого Тартарена із смертоносною зброєю в руках, їх охопив страх. Значить, є чого боятися, якщо навіть він, герой… Тарасконці враз сахнулися від кліток. Перелякані діти здійняли крик, жінки поглядали на двері. Аптекар Безюке чкурнув із звіринця, сказавши, що йде по свою рушницю…

      Та за якусь хвилину сміливці, дивлячись на Тартарена, збадьорилися. Базстрашний тарасконець, високо підвівши голову, повагом обійшов увесь звіринець, проминув, не спинившись, басейн із тюленем, зневажливо зиркнув на довгу скриню з висівками, в якій удав перетравлював живе курча, і дійшов нарешті до клітки з левом. Тут він став, ніби врісши в землю.

      Урочиста і жахлива зустріч! Лев тарасконський і лев атласький віч-на-віч… Тартарен, що обома руками сперся на рушницю, виставивши вперед ногу, – по один бік; величезний лев, що, розлігшись на соломі, поклав здоровенну жовтогарячу голову на лапи й осоловіло кліпає очима, – по другий!

      Якусь мить вони спокійно дивилися один на одного.

      А потім… Лев, який споглядав тарасконців з королівською погордою і позіхав їм просто в обличчя, раптом розлютився – може, його роздратувала Тартаренова рушниця, а може, він почув у ньому ворога всієї лев’ячої породи… Він пирхнув, глухо загарчав, випустив пазурі, потягнувся, тоді звівся на лапи, підвів голову, трусонув гривою, роззявив страхітливу пащеку і грізно рикнув на Тартарена.

      У відповідь – багатоголосий лемент. Тарасконці, знетямлені, кинулися до дверей. Усі: жінки, діти, вантажники, стрільці по кашкетах, навіть бравий командир Бравіда… Не зрушив з місця один лише Тартарен… Він стояв перед кліткою, рішучий і несхитний. Очі його метали блискавки, на обличчі – такий знайомий усім тарасконцям лютий вираз…

      Трохи згодом, коли стрільці по кашкетах, заспокоєні поведінкою свого проводиря, а також міцністю ґрат на клітці, підступились до Тартарена, вони почули, як той прошепотів, уп’явшись у лева очима:

      – Оце-от полювання!

      Того дня Тартарен Тарасконський не мовив більше жодного слова.