Тартарен Тарасконський. Альфонс Доде

вони не вполювали!» – і знову рушив уперед.

      Будинків на шляху чимдалі рідшало, людей ставало чимдалі менше. День хилився до вечора, сутінки густішали. Тартарен Тарасконський ішов ще з півгодини. Нарешті він зупинився. Була вже глупа ніч. Безмісячна ніч – тільки рясні зорі розсіювали пітьму. На шляху – ані душі живої. Однак наш герой утішався думкою, що леви – це не диліжанси, отже, битими шляхами вони не ходять… Він звернув у поле… Леле! Куди не ступиш – рівчаки, чагарі, будяки… Але Тартаренові було до того байдуже. Він простував далі й далі… Аж раптом… «Я чую лев’ячий дух!» – сказав собі наш герой і, повернувшись праворуч, а тоді ліворуч, з силою вдихнув у себе повітря.

      V. Пах! Пах!

      Довкола нього була пустеля – дика, поросла химерними рослинами, тими самими східними рослинами, що такі схожі на наїжачених звірів. При тьмяному світлі зірок їхні тіла здавалися іще довшими. Праворуч бовваніло громаддя гір – може, це Атлас?… Ліворуч глухо гурчало невидиме море… Де ж і водитися хижакам, як не тут?

      Тартарен став на коліно і, поклавши одну рушницю перед собою, а другу держачи в руках, застиг на місці. Він чекав годину, чекав другу… Нікогісінько! Аж тут він згадав, що знамениті винищувачі левів, вирушаючи на полювання, беруть із собою козеня – про це він читав у книжках. Вони прив’язують те козеня, а самі сідають у засідку. Тоді смикають за мотузку – і козеня мекає… Козеняти в нашого тарасконця не було, тож він замекав сам: «Ме-е-е! Ме-е-е!» Він замекав тихенько й жалібно, бо в глибині душі все ж таки побоювався, що його почує лев… Та згодом, пересвідчившись, що нікого нема, замекав голосніше: «Ме-е-е!.. Ме-е-е-е!..» Знову нікого! Знетерпеливлений Тартарен мекнув кілька разів поспіль так гучно, що це вже було скоріше ревіння бика, ніж мекання козеняти…

      Зненацька за кілька кроків перед собою він помітив при самісінькій землі щось велике й темне. Тартарен затамував дух… Воно нахилилося, обнюхало землю, стрибнуло, завмерло, пустилося чвалом, вернулося назад і стало… Це лев!.. Безперечно!.. Тепер Тартарен ясно бачив його куці лапи, могутню шию й двоє очей – великих, блискучих… Цілься! Стріляй!..

      Пах!.. Пах!..

      Тартарен відскочив назад, вихопивши з-за пояса мисливський ніж. У ту ж мить розляглося страшне ревіння.

      – Ага! – вигукнув безстрашний Тартарен і, міцно впершися своїми дужими ногами в землю, приготувався до двобою із звіром. Та лев явно не збирався нападати: він знову заревів і кинувся прожогом тікати.

      Тартарен стояв так само непорушно. Він чекав на левицю… Точнісінько як у книжках…

      На жаль, левиця не з’являлася… Тартарен чекав години зо три, аж поки зовсім знемігся. Було холодно, вогко, з гір віяв пронизливий вітер.

      «А що, як я посплю тут до світанку?» – раптом сяйнуло Тартаренові. Він вирішив поставити намета: адже Тартарен-Санчо боявся ревматизму. Та де там у біса! Намет був сконструйований так хитромудро, що розкласти його ніяк не вдавалося. Таке часом трапляється і з парасолями: лине дощ – а вони, жартуни, не розгортаються… Кінець кінцем тарасконець швиргонув намета на землю й ліг на нього, лаючись, як справжній провансалець.

      – Та,