Пешки в чужой игре. Тайная история украинского национализма. Мирослава Бердник

вона ураджає маніфестацію, на дні 6–8 квітня скликає загальноукраїнський конгрес для установлення постійних членів Центральної Української ради, відкриває збір грошей на «Український національний фонд». К слову, вопрос о «грошах» явялся доминирующим при принятии всех более-менее важных решений ЦР – то ли во взаимоотношениях с Временным правительством, то ли с Германией, то ли в грызне членов Рады между собой.

      И хотя они сумели в короткое время создать широко разветвленную и достаточно крепкую организацию, до поры до времени все оставалось в рамках чисто национального движения. Будущий глава Директории Владимир Винниченко писал в книге «Відродження нації»: «Якийсь час Ц. Рада мала служити переважно національним центром, вона мала завдання зібрати всі сили, які мало українство, тими силами привести маси до національної свідомости, закріпити національні досягнення, а тоді, спіраючись на це, творити соціальну перебудову в відповідних, наших, національних формах і в тому розумінню самої «перебудови», яке допускалося нашим розумінням суті революції».

      По поводу автономии Украины Конгресс вынес следующую резолюцию: «Украинский Национальный Конгресс, признавая за Российским Учредительным Собранием право санкции нового государственного устроения Российской республики, считает, однако, что до созыва Российского Учредительного Собрания сторонники нового порядка на Украине не могут оставаться пассивными и должны, по соглашению с меньшими народностями, безотлагательно создавать основы ее автономной жизни». По вопросу о самостийности величайший тогда авторитет всего украинского движения, профессор Михаил Грушевский, высказался на Конгрессе так: «Украинцы не имеют намерение отрывать Украину от России. Если бы они имели такое намерение – они бы выступили искренно и открыто с таким лозунгом. Ведь теперь за это они ничем бы не рисковали».

      «Батько Грушевський» – «заздрісний, нечесний дідок»

      В своей брошюре «Якої ми хочемо автономії й федерації» Грушевский «простыми словами» объяснил, что украинцы хотят иметь «широку національно-територіальну автономію України в складі федеративної Російської республіки». Широта и глубина этой автономии описывалась так: «Поодинокі держави-части, ввійшовши в союз, не мають права виходити з нього – вони зрікають ся сього права. На зверх, щодо иньших держав, союзна держава виступає як одне тїло, – право заграничної політики належить тільки до союзної держави, а не держав-частей (т. е. «отцы-основатели» украинской государственности предлагали дать украинской автономии гораздо меньше прав, чем имела УССР в составе Советского Союза! – М. Б.). Так само провід військовими силами та фльотою держави. По за тим конституція звичайно вичислює ті справи, які належать до союзних, федеративних органів, а все невичислене належить до місцевих органів самопорядкування держав-частей».

      Находясь в Москве, Грушевский мечтал получить