Людвисар. Ігри вельмож. Богдан Коломійчук

він услід.

      Писар заперечливо похитав головою.

      – Не треба.

      Цієї миті до графа приєднався його слуга з дірявим черевом, і вся ця процесія, перейшовши дорогу, рушила вузенькою стежкою через поле, на якому вже достигало жито.

      Вітру не було… Ніч стояла ясна і спокійна. Місячні промені сновидами бродили поміж розкішного колосся, лякаючи цвіркунів і безцеремонно натикаючись на сплячі волошки та маки.

      Омелько ішов попереду, велично переставляючи ноги, і дихав гордо та ритмічно, мов легендарний Леонід, ведучи своє нечисленне, проте відважне військо. Над ним височів пан Бень, боязко озираючись навкруги… Цьому могутньому спартанцю в кожному шурхотінні польової миші ввижалася відьомська нечисть, що тихо до нього скрадалася, а в кожному кажанові – крилатий куролиск.

      Слідом за паном Бенем, ведучи коня, йшов Христоф, додаючи до важкого дихання двох відьмоборців тендітну мелодію шпор. Пана Беня ця мелодія заспокоювала, а Омелька надихала. Самого ж Христофа така таємничість смішила, проте передчуття затишного дому і хорошої вечері, обіцяні писарем, змушували підігравати цьому добродушному борцеві з нечистю.

      Слідом за конем, ухиляючись від помахів хвоста цієї благородної тварини, йшов граф Хіх. Його шляхетні очі, що світилися в темряві, більше дивились на стежку, оскільки сліди, які залишав попереду кінь, подекуди липли до чобіт і кепсько пахли. Останнім ішов графський слуга. Він мовчки вдивлявся єдиним оком у темну постать господаря і нічим більше не цікавився.

      Врешті поле закінчилося, і стежка, вистрибнувши з жита, повилася далі сірою стрічкою поміж темної трави до одиноких вогників вдалині, біля яких перебріхувалися час від часу собаки. На межі росло високе і гіллясте дерево, плоди його зацвиркотіли під ногами та в кінських зубах.

      – Ту яблуня, – тихо сказав Омелько, – їден жид колись її посадив… Але яблука такі кислі, що, крім коней, їх міг би їсти хіба що дідько.

      – Навряд чи, – озвався Хіх.

      Брудно вилаявшись і не по-графськи плюнувши, він метнув у темряву надгризений плід і сердито додав:

      – Жидва…

      З боку села почулося якесь дике хихотіння. Кінь різко звів голову і тривожно заіржав.

      – Ну-ну, – сказав Омелько, витягнувши в той бік шию, – покажись мені…

      Утім, щиро кажучи, відважний писар і гадки не мав, що робитиме, коли раптом опиниться віч-на-віч з кимось із нехрещеної братії. Але він був не сам, а ця обставина робить будь-кого героєм.

      Місяць мав би тепер висіти над головою, але він, з необережності зачепившись за Лису Гору, тріпотів самотнім бранцем майже над обрієм. Хіх легенько дмухнув у той бік, і він, розгойдавшись, рушив угору, поступово зменшуючись.

      – Ге! – вихопилося за спиною, затим хтось гепнувся.

      – Куме? – тривожно мовив Омелько.

      Пан Бень сидів на купі розчавлених яблук і жалібно стогнав:

      – Люди добрі, ну це вже занадто. Раків у шинку я ще міг стерпіти, але ж місяць – не рак!.. Ні, тепер ані краплини до рота.

      – Тю! – глузливо відповів писар і вхопив кума попід руки, роблячи відчайдушну