Ярославна. Валентин Чемерис

Кожне з них жило саме по собі, кожний правитель шукав свої дрібні вигоди, часто не гребуючи заради них віроломством, зрадою і нападами на землі сусідів. Київ – прадавня столиця Русі – втратив оспівану в сказаннях могутність, став причиною роздорів. Не раз князі-суперники, воюючи один з одним, розоряли його».

      «…Боголюбський спрямовує всі сили своїх союзників на південь. У 1169 році проти Мстислава (великий київський князь – В.Ч.) виступило 12 князів, котрі йшли з семи кінців Русі (як на ту Русь ходили половці із своїми семиголовими зміями – В.Ч.) всі Ростиславичі, Олег і Ігор Святославичі, Гліб Юрійович, Володимир Андрійович та ін. За повідомленням Никонівського літопису, до сил руських князів приєдналися «половецкие князи с половцы и Угры и чехи и ляхи и Литва и многое множество воиньства совокупиша идоша к Києву». Після тривалої облоги Київ було взято. Літописець пише: «И грабиша за два дня весь градь, Подолье и Гору, и монастыри, и Софью, и Десятиньную Богородицу и не бысть помилование никому же… и взяша именья множество, и церкви обнажища иконами и книгами, и ризами, и колоколы изнесоша». Вперше за багатовікову історію «мати городів руських» зазнала такого сильного розгрому од руських князів», – академік Петро Толочко.

      Чим не татарщина, як називають період поневолення Київської Русі татарами, а пізніше – період татарських нападів на Україну…

      «Було, як почують хуторяни, що йде татарва, то… ховаються по байраках і котловинах», – О. Стороженко.

      А від своїх, гірших за татарву, де сховаєшся, у якім байраці?

      Але ж це треба дожитися було до того, що свої князі були гіршими за чужинських загарбників! (Добре, що хоч із чотириногими хижаками навчилися боротися радикальними методами – коли їх з’являється багато, просто влаштовують санкціонований відстріл).

      «У другій половині XII ст., виснажений безперервними міжусобицями, Київ вже перестав бути центром загальноруської політичної влади. Але його духовна влада над усіма руськими землями, як і раніше, була незвичайною. Великий град залишався зосередженням народного духу, прадавнім символом єдності.

      Не раз збиралися князі на примирення, говорили один одному солодкі словеса, бенкетували дні і ночі, браталися, пускали чашу міцного вина по колу. Але тільки роз’їжджалися по своїх вотчинах, як все починалося знову: йшла в хід зброя, і дружини вирушали в походи заради збагачення своїх феодальних владик. Найдальновидніші патріоти Русі виступали за встановлення миру і єднання сил».

      Про це й гіркі рядки «Слова»:

      У боротьбі з поганими

      Між князями нема ладу:

      «І се – моє; і те – моє»,

      Говорить брат брату,

      Й стали князі річ малу Великою звати,

      І самі на себе

      Крамолу кували,

      А погани на Руську землю

      Переможно набігали…

      Розлилися в землі Руській,

      Розлились жалі,

      І тече печаль велика

      Серед Руської землі.

      Кувались