Ярославна. Валентин Чемерис

жарко. І поки збігає до Дніпра, щоб напитись, та вскочить у воду, щоб прохолодитися трохи, то Кожум’яка вже й обмотався коноплями і смолою обсмоливсь. Ото вискакує з води проклятий ірод («Проклятий, проклятий», – шепоче маленький слухач), і що розженеться проти Кожум’яки, то він його довбнею тільки луп! Що розженеться, то він його знай, довбнею тільки луп!.. Луп та й луп! Аж луна йде. Бились, бились – аж курить, аж іскри скачуть. Розігрів Кирило змія ще лучче, як коваль леміш у горні: аж пирхає зміюка, аж захлинається, проклятий, а під ним земля тільки стогне…

      А тут у дзвони дзвонять, молебні правлять, а по горах народ стоїть.

      – А по горах народ стоїть… – шепоче Ігор і такий блідий, що аж білий. – А чого він стоїть?…

      – Жде, що далі буде.

      – Лучче б він Кожум’яці допомагав змія бити, – резонно зауважує малий слухач.

      – Може б, і лучче, так народ безсилий. Із змієм тільки один Кожум’яка міг упоратись… Так ось, народ жде, жде, жде… Коли це зміюка бубух! Ах земля затряслась. Народ, стоячи на горах, так і сплеснув руками: «Слава тобі, Господи!..»

      – Слава тобі, Господи! – вигукує Ігор і нарешті переводить стримуваний подих. – Убив змія Кожум’яка, убив!!.

      – Ага, убив проклятого ідола. А вбивши, визволив князівну і віддав князеві. І увесь руський народ від лиха-біди звільнив, порятував. От звідтоді урочище, де жив Кирило, і стало зватися Кожум’яками.

      – Я теж… теж, як виросту, стану, як Кожум’яка, – сюди-туди бігає збуджений княжич. – Уб’ю змія, князівну визволю, руський народ порятую. Тому я буду, буду кожум’якою!

      Бабця добродушно посміхається.

      – Спи вже… Кожум’яко. Він тому так і зветься, що кожі м’яв. А ти ж не до чорного люду належиш, ти – княжич. І батько твій князем був, і дід… Як виростеш – князем будеш. А князеві не гоже кожі м’яти і кожум’якою прозиватися… Спи, княжичу, вже скоро й північ… Мене ще насварять, що ти до півночі не спиш.

      – Як виросту, я стану великим київським князем!

      – Дай Боже нашому теляті вовка піймати.

      – Буду, буду! І зміїв гориничів тоді, як Кирило Кожум’яка, битиму. Ще й богатирем, як Ілько Муромець чи Добриня, стану. І всіх, всіх зміїв повбиваю – як стану великим київським князем – отак!..

      Лихими знаменнями привиджувалися Русі крилаті змії. Ось один із записів Літопису руського:

      «У рік 6652 (1144). Було знамення за Дніпром у Київській волості: летів по небу до землі немов круг вогняний, і сталося по сліду його знамення у вигляді змія великого, і стояло воно в небі в денну годину і розійшлося».

      І далі Літопис додає:

      «У той же рік випав сніг великий у Київській стороні, коневі по черево, на Великдень».

      Всі були певні, що сніги ті глибокі, а з ними і хурде-лиці-віхоли, коли й світу білого не було видно, морози тріскучі, коли й птахи на льоту замерзали, звичайно ж, на Русь приніс крилатий змій.

      То був метеорит, такий великий, що коли він падав, видно було його диск. Але загаченій снігами Русі, що відрізана була від інших країн і народів лісами дрімучими, в небі ввижалися змії крилаті.

      У Київській Русі, від її утворення