Торговиця. Роман Іваничук

їдлом на вечерю, – чи усвідомлюють вони, наскільки щойно стали меншими, слабкішими, вразливішими після смерті письменника? Чи задумуються над ціною цієї втрати або ж над тим, який духовний набуток могли б отримати, якби втямили, що смерть великих людей стає підмурівком, фундаментом, на якому виросте споруда майбутнього досконалішого життя, – й тоді вирішуватимуть свою і всього народу долю старі, молоді й ще не народжені… А з чим стану я на місці покійного письменника, який своєю працею збудив гонор у людей за свій рід і любов до рідної землі? І що повинен зробити я, щоб стати цеглиною у фундаменті нового часу? Що маю вчинити, кого полюбити, кого й чого навчити, адже я цієї миті вийшов на дорогу, з якої зійшли Андрій Чайковський, Леопольд Тарновецький, панна Москалівна, – і я сам стаю поводирем свого власного життя…

      Хто мені допоможе все це збагнути? Ось мій приятель, напевне, робить вже щось таке, про що я поняття не маю. Замкнувся, утаємничився – чи то вважає, що я не гідний ступити на ту стежку, якою він уже йде, – кудись прямує, до якогось чину готується; та невже я слабший або дурніший за нього і чи зганьбив чимось себе бодай на одробину?

      Хлопці спинилися біля Михайлівської церкви – Юркові треба звернути ліворуч, на Мнихівку, а Олесь спуститься захаращеним схилом до Кляштору й вийде на свій Каштановий провулок; Юрко вже подає Олесеві руку, той затримує її у своїй долоні й запитує про те, що давно визріло в його неспокійних роздумах, – питає, незмигно дивлячись у вічі приятелеві:

      «Ти вже належиш до ОУН?»

      «Ще ні, – спокійно відказав Юрко, не відводячи погляду від товариша. – Поки що ходжу на оунівські молодіжні курси – на вишкіл».

      «Ну а я?» – вимовив Олесь і затнувся, ніби злякався власного голосу.

      «А ти подумай… Тільки знай: звідти немає вороття».

      Й вони мовчки розійшлися.

      …У неділю, коли бляхар Антошко Дзівак відпочиває, Олесь зважився зайти до нього.

      Майстер запросив хлопця до покою, підсунув йому крісло й багатозначно посміхнувся: а що, може, й справді, як це собі вимріяла Емілія, стане Олесь їхнім зятем – у Бога всього много… І як тільки гість сів у крісло, до покою увійшли шестикласник польської гімназії, що розташована поверхом вище від української, Казьо із задерикуватим виразом обличчя й схожа на нього миловидна сестричка Нуся – теж шестикласниця жіночої школи Українського педагогічного товариства.

      «То що хочеш сказати, синку?» – запитав Дзівак Олеся, зніченого появою Казя й Нусі.

      «Та я так… – не знав хлопець, як висловити своє прохання, тому випалив просто з моста: – Ну, якби ви мали час, пане машиністе, й розповіли мені щось про пана Вінценза – про нього ходять легенди…»

      «О-о, та це мені зробити дуже легко і приємно! – розвів руками бляхар. – Я люблю про нього розказувати, він вартий того».

      Й Антошко Дзівак почав розповідати про свого військового побратима й офіцера, якому підлягав у поході на Київ, – як кажуть, від Адама