Пані Боварі. Гюстав Флобер

оформлення, 2021

      © Видавництво «Фоліо», марка серії, 2010

* * *

      Роман, що започаткував новітню прозу

      Коли заходить мова про великих французьких письменників-реалістів минулого століття, звичайно згадують Стендаля, Бальзака і Флобера. При докладнішій розмові Флобера, який жив і творив у другій половині XIX століття, атестують як митця, що продовжував і розвивав традиції своїх попередників, котрі жили й творили в першій половині століття. Це визначення у нас повторювалося так часто, що давно стало стійким стереотипом. В повному розумінні воно слушне, оскільки справді всі три письменники належали до реалістичного напряму в літературі. Але при уважнішому розгляді виявляється, що реалізм Флобера на різних рівнях настільки відрізняється від реалізму його попередників, що його можна назвати якісно новим явищем. Разом с тим у творчості Флобера беруть початок нові настанови й тенденції, що наберуть розвитку в літературі наступних епох, і все це зрештою робить його однією з центральних постатей європейського літературного процесу другої половини XIX століття.

      Але спершу коротко скажемо про життєвий і творчий шлях письменника. Його біографія не багата на зовнішні події, зате вона відзначається багатством та напругою внутрішнього, духовного життя. Народився Флобер 12 грудня 1821 року в Руані, в родині лікаря-хірурга. Його батьки були людьми далекими від літератури й мистецтва, проте у хлопчика дуже рано пробудилися літературні нахили. Вже десь у дев’яти-десятилітньому віці він пише сценки-жарти, через деякий час виникають задуми романів та історичних творів. Йому було дев’ять років, коли він повідомляв маленькому другу Ернесту Шевальє: «Я напишу такі задумані мною романи: „Чарівна андалуска“, „Маскарад“, „Карденіо“, „Доротес“, „Мавританка“, „Завбачливий чоловік“». Також рано пробуджується у нього критичне ставлення до суспільного середовища, відчуття відчуженості від нього. Восени 1833 року Руан готувався урочисто приймати короля Луї-Філіппа, і з цього приводу дванадцятилітній Флобер занотовує: «Які дурні люди, який обмежений натовп! Метушитися заради короля, витрачати тридцять тисяч франків, виписувати за двадцять п’ять тисяч музикантів із Парижа, клопотатися! Заради кого? Заради якогось короля! Стояти годинами в черзі біля дверей театру, заради кого? Заради короля! Ох!!! Які дурні люди!» Цікаво зазначити, що в цьому щоденниковому запису підлітка Флобера сформульована позиція Флобера-письменника, якої, власне, він дотримувався до кінця життя.

      Навчався Флобер у Руанському ліцеї, який закінчив у 1939 році; згодом він згадував: «Я пішов до школи, коли мені виповнилося десять років, і незабаром відчув антипатію до всього роду людського». Це не було позерство, дослідники не ставлять під сумнів його щирість. Як зауважує в своєму нарисі С. Моем, «він і справді став песимістом вже в юності», бо «відзначався експансивністю, багатою уявою, вразливістю, і його мучило відчуття внутрішньої самотності, властиве багатьом підліткам». До цього додалася дія романтизму, котрий у той час якраз досягнув у Франції розквіту й інтенсивно впливав на молоде покоління.

      Через три роки після ліцею Флобер вступив на правовий факультет Паризького університету, але навчався на ньому, жорстоко нудьгуючи, без зацікавлення, нерегулярно, а потім і зовсім залишив його. В 1844 році він поселився в Круассе поблизу Руана, де його батько придбав садибу на березі Сени, і прожив там до самої смерті. «Я, як то кажуть, ведмідь, живу монахом, іноді (навіть у Парижі) тижнями не виходжу з дому», – писав Флобер про свій спосіб життя. Тут слід вказати, окрім своєрідного характеру письменника, ще на одну серйозну причину такого усамітненого способу життя – на його хворобу, епілепсію. Перший її сильний приступ стався 1844 року, коли він впав як підкошений, заюшений кров’ю; далі приступи почали часто повторюватися. Тоді ж Флобер дав собі слово не одружуватися, щоб не обтяжувати сім’ю своєю хворобою. Біля нього незмінно залишалася мати, а також племінниця, їх пов’язували теплі й ніжні почуття.

      За життя він здійснив лише дві віддалені подорожі: в 1849– 1851 роках подорожував по Близькому Сходу, відвідав Сирію, Палестину й Єгипет, а в 1859 році побував у Північній Африці, на руїнах Карфагена, що було пов’язано з роботою над історичним романом «Саламбо». Час від часу Флобер наїздив у Париж, де займався літературними справами, зустрічався з друзями, відвідував театри. В 70-х роках він був учасником знаменитих «обідів п’яти» в Парижі – п’яти видатних письменників: Г. Флобера, Е. Гонкура, Е. Золя, А. Доде й І. Тургенєва. Під час цих обідів вони обмінювалися думками на різні теми, обговорювали твори й фрагменти з них, ділилися творчими задумами.

      Невелика рента, залишена батьком, дозволила Флоберу займатися літературною творчістю, не турбуючись про заробіток на хліб насущний. Він був справжнім подвижником літератури, жив нею, служив їй вірно й самовіддано все життя. Стали майже легендою самовимогливість Флобера-митця, його ненависть до будь-якої фальші й підробок у мистецтві. Г. де Мопассан, літературний учень Флобера в прямому значенні слова, так згадує уроки й вимоги свого наставника: «Яка б не була річ, про яку ви заговорили, є тільки один іменник, щоб назвати її, тільки одне дієслово, щоб передати її дію, і тільки один прикметник, щоб її означити. І треба