Україна, 1933 рік. Голодомор. Шлях української сім’ї. Свідчення очевидців. Анна-Мария Наумьяк

чисто нацистську мораль: ’’Що ти робиш? Тобі не соромно? Ти, німець, виставляєш на посміх наш народ, ганяючись за якимсь остарбайтером!’’. Як я потім дізнався, той директор не був нацистом.

      А одного разу мені неймовірно пощастило. Поряд з нашим місцем роботи був розбитий бомбою вагон, повний хліба. Ми пролізли в нього, щоб набрати хліба собі – не надто багато, щоб не було помітно під одягом, але і якомога більше, аби був якийсь запас. Цим хлібом я харчувався кілька днів. Я склав його у свій мішок, який скрізь носив із собою, навіть у вбиральню, і клав його собі під голову на ніч. Досить було на мить відволіктися, і в мене б його вкрали. До мене на надто багато чіплялися інші, бо я був молодий і маленький, тож мене помічали менше, ніж великих, чия голова просилася під кийок. Оскільки, окрім української, я говорив російською й польською, то міг таким чином лавірувати між національними групами. Я швидко почав розуміти прості речі німецькою і легко вхоплював накази, що їх вигавкував капо. Один величезний білорус подружився зі мною, очевидно, через те, що я чомусь учився в школі, і взяв мене під свою опіку. Він слухав мене і відлякував тих, хто міг би скористатися моєю фізичною слабкістю.

      Нашу команду поставили розбирати руїни Кельна після великих бомбардувань. У місті стояв тільки собор. Ми розчищали вулиці, підвали, де часто опинялися заваленими цивільні німці. Декого з нашої команди змушували розряджати бомби, що не розірвалися. Мені вдалося уникнути цієї роботи. Зачувши свист бомби, ми вже знали, де вона впаде, і куди ховатися. Я бачив, як один наш товариш необачно побіг, і загинув на моїх очах. Одного разу біля моєї ноги впав запальний фосфор. Цей фосфор був жахливою штукою. Він прилипав до шкіри та випалював її, а скинути його було неможливо. Нас ставили також і на не менш тяжкі роботи: копати сміховинні протитанкові рови. Якою б не була робота, есесівці окреслювали зону праці й наглядали за нами здалеку як неприступні й далекі хазяї. Капо підганяли нас лайкою, ногами й кийками. Я чув, як німці, що проходили повз нас, казали капо, щоб ті припиняли знущатися з нас. Гадаю, вони робити це не з жалості, бо знали, що невдовзі вони й самі ризикують опинитися на нашому місці. Під час одного з перевезень за мною наглядав старий німецький охоронець. Цей старий благав мене не втікати, бо його могли відіслати на фронт, а війна вже скоро мала закінчитися…

      Я запам’ятав два особливі випадки приниження. Перший стався на початку мого інтернування в Німеччині. Ми працювали тоді на заводі, і умови життя ще не були надто тяжкими, нам навіть пообіцяли грошову оплату після закінчення роботи. Я вже радів, що зможу щось послати матері. Великий день настає. Я підходжу до столу, і мені кажуть, що я свою платню вже отримав. Я стверджую, що нічого не отримував. Мене змушують підписати документ, а замість платні я отримую… гучного ляпаса просто в пику! Мені було лише шістнадцять років. Я знав, що німці жорстокі, але не знав, що вони ще й віроломні й дурні. Той урок я засвоїв. Іншого разу я був зайнятий досить легкою