Таємний агент Микола Гоголь. Петро Кралюк

мужнім воїнством, не залишилась без своїх дій».

      Тут теж маємо деяке перебільшення, спробу «набити ціну» Україні. Але можна погодитися, що Хмельниччина, Переяславська угода й подальші події суттєво вплинули на співвідношення геополітичних сил на Сході Європи.

      Цікавим є ставлення автора «Історії русів» до Івана Мазепи. Він спеціально підкреслює таке: «Гетьман Мазепа був Поляком з фамілій Литовських». Ураховуючи антипольський характер твору, де поляки постають у негативному світлі – як затяті вороги українців, – така характеристика є негативною. З іншого боку, автор «Історії…» говорить, що Мазепа відзначався хоробрістю, заповзятістю й військовою вмілістю.

      Автор, перебуваючи на позиціях лояльності до російської влади, не прагнув перетворити Мазепу на героя. Та, попри це, все ж відчувається певна симпатія до цього персонажа.

      Гоголь, звісно, не зачіпав мазепинської теми. Для нього як для малоросіянина це було небезпечно. Тут можна було чекати звинувачень у сепаратизмі. Крім того, ця тема була вже достатньо обіграна в літературі. Щоправда, виникає питання: а чи не спробував Гоголь обіграти її в прихованій формі? Думаю, письменник, який цікавився українською старовиною, зокрема й особою Мазепи (свідченням цього є хоча б його незакінчена стаття «Роздуми Мазепи»), мав би знати про роман гетьмана й польської аристократки Анни Дольської, який став поштовхом для «зради» й переходу козацького очільника на бік шведів та поляків. До речі, роман Мазепи з Дольською розпочався якраз тоді, коли гетьман зі своїм військом перебував у Дубні. Чи не тому Дубно, а не якесь інше місто (вибір у Гоголя був широкий!) стає головним місцем дії в «Тарасові Бульбі»? І, зрештою, чи не є історія кохання й «зради» Андрія модифікованою історією Мазепи?

      В «Історії русів» зумисне робиться акцент на звірствах росіян під час взяття гетьманської столиці Батурина. Автор емоційно малює сцени плюндрування міста. Ось як це виглядає в тексті: «…Меншиков ударив на міщан беззбройних, що були в своїх домах і зовсім у задумах мазепиних участі не брали, вибивав усіх їх до ноги, не милуючи ні статі, ні віку, ні самих молочних немовлят. Після цього пішло грабування міста військовими, а їхні начальники та кати тим часом карали перев’язаних Сердюцьких старшин та цивільних урядників. Звичайна кара для них була живцем четвертувати, колесувати й на палю вбивати, а далі вигадано нові роди тортур, що саму уяву жахали». Трагедія батуринська завершилась «огнем і розтопленою сіркою: усе місто і всі публічні його будівлі, себто церкви та урядові будинки з їх архівами, арсенали і магазини з запасами, з усіх кінців запалено і обернено на попелище. Тіла побитих Християн та немовлят кинуто на вулицях і поза містом “і не бі погребаяй їх!”». Не виключено, маємо гіперболізацію страждань батуринців: адже автор «Історії…» не був свідком цих подій. Але такий емоційний опис руйнування Батурина свідчить про те, що автор негативно ставився до московитів.

      Є в цьому творі й інші антиросійські