Ніоба. Ольга Кобылянская

у своїй малій кімнатці. Однак не в кімнаті парахвіяльного будинку, а у власній маленькій, низенькій хатині, котру поставила ще за життя чоловіка, а власне перед недугою його, щоб мали колись свій власний спокійний куточок і не поділяли завше парахвіяльного дому з молодим сотрудником[18]. Її чоловік, що через свою недугу не міг уже свої чини[19] відправляти як слід, відступив сотрудникові добровільно все помешкання, а в додатку й усі прибутки, а сам з жінкою, Андрушою, та двома молодшими доньками, Лідією та Оленою, переселився далеко від села, до малого свого домика, щоб мати цілковитий спокій, як це вимагав стан його здоровля. Тут проживала вдова після його смерти з сином Андрушою, ось досі, себто до повороту підстаршого її сина Йосипа. Убого й запущено виглядало всюди, навкруги малої хатини з обійстям. Малі низенькі кімнати, освічені дрібними вікнами, хоронили ще деякі меблі з давніших, ліпших часів, але знадвору вражав брак господарської руки. Стара, колись така славна господиня, утратила вже свою силу і ледве що могла справлятися з своїми хатніми ділами, а через те, що господарка вимагала так само знадвору хазяйської руки, як і в хаті, а її там не доставало, – падали на перший погляд в око всюди нелад і недбалість.

      Молодший від Йосипа син, колись то названий «господарем», Андрушка, був тут самовладець і його панування робило прикре й сумне вражіння цілковитого занепаду. Тимчасом як саме тепер, перед вечером, був син занятий упорядкуванням кореспонденції свого батька з дітьми, – сиділа мати, відпочиваючи недалеко від теплої печі, похиливши голову на груди, як чинила це від смерти мужа несвідомо й мала свойого «пияка»[20] ввесь час перед душею.

      Її думки були такі: останніми днями намовляв її Йосип переїхати в його дім задля його нещасного сина; бо навіть горда її невістка, «невірна Рут», упокорилася запросити стару незначну матір свого чоловіка гарним листом, прибути до них і заопікуватися бідним її сином…

      Одним словом, неначе завзялися на неї, щоб її вирвати з отцього глухого закутку світу, де неначе непомітно западалася з літами у землю до свого чоловіка. І все було б воно вже добре, вже була б з усім тим помирилася й дала собі раду – вона ж не одно вже перебула на своїм віку, але як мала залишити тут свого молодшого сина, свого «пияка», котрим не займався, окрім неї та її сільської товаришки, старої Катерини, ніхто; про те не думало жадне з них. Тому що його життя було в очах усіх «звихненим», то кожний уважав за зайве займатися його долею, життям. Вона сама одна не забувала про нього, а особливо ж були її думки останніми часами при ньому.

      І тепер, як сиділа зі старшим сином, відпочиваючи після хатньої праці (слуги бо вже в них не держалося віддавна), поглядала несупокійно в вікно. На дворі заносилося на завирюху й сніговицю, і вона, вичікуючи Андрушу, терпіла мовчки. Завжди терпіла найглибше, коли мовчала. А присутність старшого сина неначе спиняла й заважала їй в тім терпінні. Вона була звикла все терпіти сама.

      Коли ж розбурхані вітром сніжини билися

18

Вікарний, другий священик.

19

Служби.

20

П’яницю.