Ім’я рози. Умберто Эко

[66]», – що повторювалося у трьох різних рядках, виринали три звірині постаті з людськими головами: дві з них єднались у цілунку, причому одна вигнулась додолу, а друга – догори. Малюнок сей я без вагань назвав би безстидним, якби не був переконаний, що таку мініатюру в тім місці має виправдовувати нехай не очевидний, але глибокий духовний смисл.

      Коли я гортав сі сторінки, німе захоплення змагалось у мені зі сміхом, бо хоч сусідували вони зі священними рядками, постаті сі нестримно схиляли до веселощів. А брат Вільям, який теж розглядав їх з усмішкою, зауважив:

      – Babewyn – ось як звуть їх на моїх островах.

      – У Галліях їх називають бабуїнами, – мовив Малахія. – Справді, свого мистецтва Адельм навчився у вашому краю, хоч пізніше студіював його й у Франції. Це бабуїни, себто африканські мавпи. Фігури світу навиворіт, де будинки стоять на кінчику шпиля, а земля здіймається над небом.

      Я згадав собі кілька рядків, які чув колись рідною говіркою, і не міг стриматися, щоб не проказати їх:

      Aller Wunder si geswigen,

      das Herde Himel hat uberstigen,

      daz suit ir vur ein Wunder wigen[67].

      І Малахія підхопив, цитуючи той самий вірш:

      Erd ob un Himel unter

      das suit ir hàn besunder

      Vur aller Wunder ein Wunder[68].

      – Молодець, Адсо, – вів далі бібліотекар, – справді, ці образки розповідають про землі, куди можна дістатися верхи на голубій гусці, де яструби ловлять рибу в ручаях, а ведмеді женуться у небі за соколами, раки літають з голубками, а трьох велетнів, спійманих у пастку, дзьобає півень.

      Бліда усмішка освітила його вуста. Тоді інші монахи, які дещо боязко слідкували за розмовою, від серця розсміялись, немов чекали на бібліотекарів дозвіл. Він спохмурнів, а вони й далі сміялися, вихваляючи вдатність бідолашного Адельма і показуючи один одному найнеймовірніші фігури. Всі ще сміялися, коли з-за наших спин пролунав голос, урочистий і суворий:

      – Verba vana aut risui apta non loqui[69].

      Ми обернулися. До нас промовляв чернець, зігнутий під тягарем років, сивий, як голуб, не те що волосся – навіть обличчя й зіниці його були сиві. Я зрозумів, що він сліпий. Голос його все ще був гучний, а кінцівки міцні, хоч тіло вже дещо заклякло від ваги літ. Він утупився у нас очима, ніби й справді бачив, і потім я не раз помічав, що він ходить і розмовляє так, ніби все ще володіє даром зору. Але тон його голосу міг належати лише тому, хто володіє даром пророцтва.

      – Цей шанований за вік і мудрість чоловік, якого ви бачите, – Хорхе з Бурґоса, – мовив Малахія Вільямові, показуючи на новоприбулого. – Він найстарший з усіх у монастирі, крім Алінарда з Ґротта-феррати, і саме йому дуже багато наших ченців звіряють свої гріхи у таїнстві сповіді. – Тоді повернувся до старця: – Чоловік, що перед вами, се брат Вільям Баскервільський, наш гість.

      – Сподіваюсь, ви не розсердились за мої слова, – різким тоном сказав старий. – Я чув, як дехто тут реготав із сміховинних речей, тож нагадав їм одну із засад нашого правила. Як каже псалмопівець, той,

67Мовчи про всі чудеса,земля злетіла над небеса,саме це треба вважати чудом (нім.).

68Земля горі, небо долі —Це особливо слід вважатиЧудом над чудесами (нім.).

69

Пустослів’ю і смішкам віддаватися не личить (лат.). З Правила св. Бенедикта, гл. 4.