Ім’я рози. Умберто Эко

закралося й сюди, між сі освячені молитвою мури?

      – Знаю, настоятель казав мені, навіть попрохав допомогти йому з’ясувати цю справу.

      – Тож з’ясовуй, розкопуй, дивись соколиним оком у двох напрямах – розкошелюбства і гордині…

      – Розкошелюбства?

      – Авжеж, розкошелюбства. У загиблому юнакові було щось… жіноче, а отже, диявольське. Очі його були немов очі дівиці, яка хоче вступити у зв’язок з інкубом. А говорячи про гординю, я мав на увазі гординю ума: її не бракує у сьому монастирі, де звикли пишатися словом, творячи ілюзію мудрості…

      – Коли щось знаєш, допоможи мені.

      – Я нічого не знаю. Мені тут нічого знати. Але деякі речі відчуваєш серцем. Та годі вже, чому ми все про сумне, хіба гоже так страхати нашого молодого приятеля?

      Глянувши на мене своїми небесно-блакитними очима, він торкнувся моєї щоки своїми довгими, білими пальцями, а я інстинктивно мало не відсахнувся; одначе стримався, і добре зробив, бо образив би його, адже наміри його були чисті.

      – Розкажи краще про себе, – сказав він, знов повертаючись до Вільяма. – Що з тобою діялося весь цей час? Уже минуло…

      – Вісімнадцять років. Я вернувся у рідні краї. Знову взявся за науку в Оксфорді. Вивчав природу.

      – Природа – це добро, вона-бо – дитя Боже, – мовив Убертин.

      – І Бог, мабуть, теж добрий, якщо породив природу, – усміхнувся Вільям. – Отож, я вчився і заприятелював з багатьма мудрими людьми. Тоді я познайомився з Марсилієм, мене приваблювали його ідеї про імперію, про народ, про новий закон для земних царств, і так я опинився серед тих наших братів по ордену, які дораджують цісареві. Але все це ти знаєш, я ж тобі писав. Я так зрадів, коли в Боббіо прознав, що ти тут. Ми думали, що ти загинув. Але тепер, коли ти знову з нами, твоя присутність буде вельми до речі через кілька днів, коли прибуде Михаїл. То буде жорстока сутичка.

      – Я небагато можу додати до того, що сказав був п’ять років тому в Авіньйоні. Хто приїде з Михаїлом?

      – Дехто з учасників Перуджійської капітули, Арнальд з Аквітанїї, Г’ю з Ньюкасла…

      – Хто? – перепитав Убертин.

      – Гуґо з Новокастра, даруй мені, я подумки вживаю свою рідну мову, навіть коли висловлююсь доброю латиною. І ще Вільгельм Альнвік. Від авіньйонських францисканців можна чекати Єроніма, того дурня з Каффи, може, будуть також Беренґарій Таллоні та Бонаґрація з Берґамо.

      – Уся надія на Бога, – мовив Убертин, – ці двоє не забажають надто настроювати Папу проти себе. А хто відстоюватиме позиції курії, я маю на увазі – хто з непримиренних приїде?

      – Судячи з того, що мені писали, буде, гадаю, Лоренцо Декоалькон…

      – Підступний чоловік.

      – Жан д’Анно…

      – Той знає всі богословські тонкощі, бережись його.

      – Якось дамо собі раду. І врешті, Жан де Бон.

      – Той зчепиться з Беренґарієм Таллоні.

      – Так, це, гадаю, буде страшенно кумедно, – мовив мій учитель веселим