Злодії та Апостоли. Роман Іваничук

– поправив Данило дівчину. – Таж не встидайся, Оленко, нема й цьому встиду… Ми наречені, вуйку Дмитре», – додав твердо.

      «Посватані, то й посватані, – міркував уголос ватаг, не підводячи голови. – То не підете вже нині на верх, ніхто туди не прийде в таку плюту – і слава Богу… От поїжте трохи бриндзи з кулешею – та й спати в гуртожиток. Там уже повлягалися бовгарі, стадарі, козярі та й ці, – показав на вівчарів, що куняли біля ватри, – скоро туди підуть, бо треба рано вставати… Й жінок теж мушу примістити. Тісно буде… Тільки заказую: пустим не займайтеся, того в мене не буває».

      «Не соромте, вуйку, дівчину, – глипнув неприязно Данило на ватага. – Могли би-сьте такого й не говорити… Але чому ви щойно тішилися, мовляв, слава Богу, що на Попа Івана ніхто не вийде? Чому – слава Богу?»

      «Якщо ти, хлопче, з Явірника, а дівка із Зеленої, то мали б чути про ворожнечу між Шумеями…»

      «Між Шумеями?!» – аж скрикнув Данило й відразу стих.

      «А хіба не чули, що Шумеї із Зеленої, яких прозивають Злодіями, донині смертельно ворогують із явірницькими Шумеями, що прозвані Апостолами?»

      «Ніколи такого не чув», – тихо проказав Данило, крадькома зиркнувши на Оленку.

      Дівчина миттю відвела від хлопця очі й прошепотіла, затинаючись:

      «І я… і я про таке не чула…»

      «Дивно, – гумкнув Мочерняк. – Як то ви можете такого не знати… А може, й самі Шумеями єсьте – бо чого вибралися якраз ниньки на Попа Івана?.. А втім, що мені до того?»

      «Та ні, ми інші, вуйку… А не знаємо про те, що ви кажете, бо давно в тих селах не живемо. Ми у Львові – вчимося…» – ніби виправдовувався перед ватагом Данило.

      «Хіба що так, – згідливо промовив Мочерняк, пильно глянувши спершу на Данила, потім на Оленку. – А може, ви й не звідти, що я там знаю… Та вже докажу, коли розпочав… Ті роди здавна ворогують, і на Івана Купала на нашій горі деколи й крівця ллється. Бартками б’ються… То, певне, Божий палець – що вдарила нині плова. Хоча вони, ті воріженьки, такі закукурічені, а ще як вип’ють – то й у шарґу можуть прийти зводити порахунки…»

      Ватаг змовк і більше й словом не обізвався. Данило теж мовчав, хоч мав намір розпитати старого щось про демонологію. Не розпитував. А Оленка зовсім не підводила голови, й Данило відчув, як між ними пролягло незрозуміле відчуження. Проте ні він, ні вона не могла вгадати причини. Чи, може, моторошно стало від того, що обоє могли стати нині свідками бійки ворожих родів?

      До кулеші з бриндзою ніхто з них не торкнувся.

      Врешті ватаг підвівся і владно мовив до жінок, пастухів та молодят:

      «Пора вже в стебло!»

      У полонинському гуртожитку, на нарах через довгу кімнату, лежали покотом пастухи й пастушки і вже спали; прийшлі жінки відшукували вільні місця, втискалися поміж сплячих і тихо засинали; ватаг показав мандрівникам на край прічі, де в тісноті могли лежати тільки двоє, й кинув їм ліжник. Оленка сполохано дивилася на Данила, який відразу влігся біля пастуха, що розпачливо хропів; він повернув його на бік, притиснувся до нього спиною