Книжка малої прози Василя Врублевського складається здебільшого із новел та оповідань, написаних на зламі 80-х – 90-х років минулого століття, власне, на зламі суспільних формацій – часу занепаду і часу надій, руйнації заскорузлого світу фальшивих ідеологем і з’яви паростків світу нового, рішучого відкидання будь-яких табу і виборювання права дихати вільно. Відповідно й твори, зібрані у цій книжці, позначені свіжістю тематики, ориґінальністю сюжетних ходів і доволі неоднозначною подекуди провокативністю.
Трагіфарс «В обіймах імператриці», написаний автором на основі історико-документальних джерел і оригінальних досліджень середини XVIII – XIX століть, хоч і є насамперед белетризованим відтворенням духу епохи постпетровської імперії, однак проникливий читач з легкістю віднайде аж надто очевидні і прямі паралелі між діяннями й устремліннями царедворців тієї доби і доби нинішньої. Брехня, підступність, зажерливість, садистичні нахили, замасковані до певного часу в облудні обгортки красивих слів і пишномовних гасел, – все це нікуди не щезло із арсеналу психопатичних можновладців, тільки й того, що в процесі «історичного поступу» набуло фарисейськи витонченіших, відтак ще значно загрозливіших і цинічніших рис.
Сюжет цього твору ніби й невибагливий – в його основу покладено традиційний любовний трикутник: чоловік – дружина – коханка. І сама дія розгортається нібито тривіально, не обіцяючи якихось особливих чи карколомних перипетій, але нагла смерть чоловіка зводить жінок-суперниць докупи. Негадано стосунки, які виникають між ними, переростають у щось більше, ніж дружба.
«Ничто на земле не проходит бесследно» – ці слова із колись доволі популярної пісні цілком можуть слугувати за епіґраф до роману-п?єси Василя Врублевського «Клітка, або Дискотека 80-х». Основна дія розгортається у липні 1982 року – останнього літа «епохи застою», серед активних персонажів твору – вулична шпана, міліцейські чини, кримінальні авторитети, партійні функціонери, юні «жриці кохання». Дивним чином усі вони виявляються пов?язаними доволі тісними, хоча на перший погляд майже невидимими, ниточками. Атмосфера блюзнірства, життя за подвійними стандартами, беззахисність простої людини перед котком «найсправедливішої і найгуманнішої суспільної формації» – саме це і є визначальним тлом роману.
Попри іронію, подекуди солонувату й нищівну, цей твір просякнутий любов’ю до «пересічної людини», з одного боку, а заодно переповнений неприхованого їдкого сарказму стосовно властолюбців найрізноманітнішого калібру, від дрібних клерків і до «небожителів». Загалом же роман «Мертвому півню фагот не потрібен» є своєрідною мозаїчною картиною життя на периферіях сучасного світу, периферіях не так географічних, як цивілізаційних, де все нібито просто і зрозуміло, де час, як і сама оповідь, пливе аж занадто повільно, одначе у цій заколисуючій розміреності таяться воістино шекспірівські пристрасті і безліч карколомних, глибоко законспірованих сюжетів, що не надаються до швидкого і однозначного розшифрування.
«Нардепка» – роман, про який багато говорили в літературних тусівках кінця 90-х, ще до виходу його окремою книжкою (2004). Публікації фраґментів роману в журналі «Авжеж!» та деяких інших елітарних виданнях були схвально зустрінуті як критиками, так і читачами, не в останню чергу тому, що це був перший в сучасній українській літературі досвід художнього проникнення у специфічний, надійно натоді закритий від загалу «світ» вітчизняного політикуму. У романі зустрічаються такі відомі персонажі як Леонід Кравчук, Леонід Кучма, Іван Плющ, а деякі інші, хоч і замасковані автором під іншими прізвищами, цілком вгадувані. У «Нардепці» автор намагається зазирнути за лаштунки української політики. Одначе, попри змалювання деяких цілком реальних подій та фактів із життя політичного істеблішменту, «Нардепка» не є твором документальним. Більше того, у романі присутній певний елемент провісництва, і деякі з тих передбачень, на жаль, згодом виявилися не далекими від реалій.