Опівнічний Палац. Карлос Руис Сафон

притулку. Таке обличчя міг мати представник будь-якого з цих народів чи й жоден з них.

      Наливаючи чай у дві чашки на таці, яку принесла Вендела, Картер відчув на своїй спині пронизливий погляд очей, що уважно його вивчали.

      – Сідайте, будь ласка, – люб’язно запросив Картер незнайомця. – З цукром?

      – Як собі.

      Голос незнайомця був безбарвним і без якогось акценту. Картер проковтнув слину, розтягнув губи у привітній усмішці й повернувся до цього типа, подаючи йому чашку з чаєм. Обтягнені чорною рукавичкою довгі й витончені, ніби кігті, пальці зімкнулись, не тіпнувшись, на гарячій порцеляні.

      – Вибачте, що потурбував вас о цій порі, пане Картере. Уявляю собі, як багато у вас справ, і тому буду стислим, – почав чоловік.

      Картер люб’язно кивнув.

      – Тож яка мета вашого візиту, пане?.. – промовив Картер.

      – Мене звати Джавагал, пане Картере, – представився незнайомець. – Буду цілком відвертим з вами. Можливо, моє запитання видасться вам дивним, а все ж: чи не потрапила до вас минулої ночі або вже сьогодні дитина, кількаденне немовля?

      Картер підняв брови й намалював на обличчі якомога природніший подив. Ані занадто виразний, ані занадто недбалий.

      – Дитина? Я щось не розумію.

      Чоловік, який назвався Джавагалом, широко всміхнувся.

      – Зараз поясню. Не знаю, з чого почати. Річ у тім, що справа дещо клопітка. Сподіваюся на вашу розважливість, пане Картере.

      – Можете на це розраховувати, добродію Джавагале, – відказав Картер, відсьорбнувши чаю.

      Чоловік, який навіть не пригубив свого, всівся зручніше й почав виклад справи:

      – У мене великий текстильний бізнес у північній частині міста. Я належу до тих, кого можна назвати людьми заможними. Дехто каже, що я багатий, і це небезпідставно. Я опікуюся багатьма сім’ями і маю за честь намагатися допомогти їм у міру моїх сил.

      – Усі ми намагаємося робити, що можемо, так уже воно повелося, – докинув Картер, не відриваючи погляду від тих чорних незглибимих очей.

      – Атож, – погодився незнайомець. – Причина, що привела мене до вашого поважного закладу, – це одна неприємна справа, яку я хотів би залагодити якнайшвидше. Тиждень тому дівчина, що працює в одній з моїх майстерень, привела на світ дитину. Батько маляти, як виглядає, – таке собі англоіндійське ледащо, яке вчащало до неї, а як дізналося про вагітність, то й слід його прохолов. А родина дівчини, судячи з усього, з Делі, вони мусульмани суворих правил, які ні про що й не здогадувались.

      Картер кивнув повагом, засвідчуючи своє співчуття до розказуваної історії.

      – Два дні тому я дізнався від одного з цехових майстрів, що дівчина у нападі божевілля втекла з дому, де мешкала в одних родичів, нібито маючи на меті продати дитину, – вів далі Джавагал. – Не судіть її суворо, це порядна дівчина, але тиск обставин скаламутив її. Хай воно вас не дивує. Ця країна, так само як і ваша, пане Картере, не надто вибачлива до людських слабкостей.

      – І ви думаєте, що дитина могла потрапити сюди, добродію Джагавале? –