Сойчине крило. Іван Франко

Читать онлайн.
Название Сойчине крило
Автор произведения Іван Франко
Жанр Зарубежная классика
Серия Шкільна бібліотека української та світової літератури
Издательство Зарубежная классика
Год выпуска 2021
isbn 978-966-03-9294-6



Скачать книгу

Лев і кричить уже здалека:

      – Ей, ти, хто ти там? Як ти смієш лежати? Чому не встанеш і не поклонишся мені?

      А Осел мов і не чує. Лежить собі та тільки довгими вухами клапає.

      Надійшов Лев і знов кричить:

      – Зараз устань і поклонися мені!

      – А хто ж ти такий? – питає Осел.

      – Ти ще й питаєшся? – кричить грізно Лев. – Хіба ти не знаєш, що я Лев, над усіма звірами цар?

      Осел, не встаючи, підвів голову й витріщив на нього очі.

      –І що ти за дурниці говориш? – промовив він. – Ти цар над усіма звірами? Хто тобі це сказав? Де це написано? Хто тебе обирав на царя? Ну, говори! – Лев стояв, мов лобом об стіну стукнувся.

      – Хто мені це сказав? Та всі мені кажуть, що я над звірами цар. Хіба ж це неправда?

      – Звичайно, що неправда! Не може бути правда, бо цар над усіма звірами не ти, а я.

      – Ти? – здивувався Лев. – А де це написано?

      – А йди подивися ось тут!

      І він устав на ноги й, обернувшися задом до Лева, показав йому своє заднє копито, на якім була прибита новісінька блискуча підкова.

      – Бачиш? Це моя царська печатка. Якби ти був цар, то й ти б мав таку.

      – Ото диво! – промовив Лев. – А я про те й не подумав ніколи. Мабуть, твоя правда. Але стій! Давай будемо змагатись. Ходімо в ліс, хто за годину наловить більше звірів, той буде справжній цар.

      – Добре, нехай і так! – промовив Осел, і з тим вони розійшлись.

      Лев побіг по лісі; бігав, бігав: тут зловив сарну, там зайчика, там знов якогось звіра— за годину мав уже п’ять чи шість штук.

      А Осел тим часом що робить? Пішов собі на широку поляну, де сонечко ясно світило, й посеред лугу кинувся на землю, ноги геть відкинув, очі зажмурив, язик висолопив— кожен сказав би: згинув та й згинув. А понад поляною все яструби літають, ворони, кані, сороки, галки, всяка погана птиця. Бачать вони, лежить неживий Осел, та й усі гуртом до нього. Зразу здалека заскакували, а далі бачать, що не рухається, то й почали по ньому скакати, клювати йому язик та очі. А Осел нічого, тільки коли якийсь птах дуже близько підлізе, а він клац його зубами або стук його ногою, вб’є та й сховає під себе, та так хитро, що інші й не бачать; не минуло й години, а він уже надушив їх з півкопи. Тоді схопився на ноги, як зареве, а птахи всі врозтіч. Осел забрав усю побиту пташню та й несе на те місце, де мали зійтися з Левом. Приходить, а Лев уже там.

      – Ну, що, – каже до Осла й показує йому свою здобич, – бачиш, скільки я наполював?

      – Ну, та й дурний же ти, Леве, – каже Осел і копнув його звірів ногою. – Таких звірів я міг би наловити зо дві копи. Та чого вони варті! А ти подивись на моїх! Я тільки таких ловив, що в повітрі літають. Ану, спробуй ти!

      – Ні, я такої штуки не втну, – відповів Лев. – Аж тепер бачу насправді, що ти над звірами цар, а не я! Вибачай мені, що я так нечемно говорив з тобою!

      – А бачиш! – промовив Осел. – Завжди треба бути чемним, бо як наскочиш на старшого від себе, то що тоді буде? От і тепер я міг би тебе покарати на смерть, але вибачаю, бо ти це зробив з дурного розуму, а не зі злої волі. Йди ж тепер і шануйся на другий раз!

      І Лев пішов, похнюпившись та підібравши хвіст, немовби хто вилив на нього бочку холодної води. Чи близько, чи далеко, зустрічає в лісі Вовчика-братика.

      – Здорові були, найясніший царю! – каже Вовк і низенько кланяється.

      – Ет, іди, не смійся з мене! – каже сумно Лев. – Який я тобі цар?

      – Як-то? – скрикнув Вовк. – Хто ж би посмів інакше сказати?

      – Мовчи, братику, – пошепки говорить до нього Лев. – Тут недалеко є справжній цар. Як почує, буде біда і тобі, й мені.

      – Справжній цар? – здивувався Вовк. – Що за диво? Який же тут є справжній цар, крім тебе?

      –Є, є! – зі страхом прошепотів Лев. – Я сам його бачив. Та такий страшний! А що за сила! Навіть таких звірів ловить, що в повітрі літають. Я радий, що мене хоч живого пустив.

      – Ну, що ти говориш? – здивувався Вовк. – Диво дивне! Знаю цей ліс давно, але ніяк не придумаю, хто б то міг бути. Який же на вигляд той новий цар?

      – Одне слово— страшний! – сказав Лев. – Вуха оттакі, голова як цеберко, а на задній нозі царська печать.

      – Ніяк не вгадаю, хто це може бути? – дивувався Вовк. – Знаєш що, ходім, покажи мені його.

      – Я? Нізащо в світі! – скрикнув Лев. – Досить уже раз страху набрався.

      – Та ходімо! Чого боятися? – заохочував Вовк. – От знаєш що, прив’яжи себе своїм хвостом до мого, сміліше нам буде йти.

      – Про мене, – каже Лев, – нехай буде так. Зв’язалися обоє хвостами докупи та й пішли.

      Вийшли на горбок над полянкою, що на ній пасся Осел. Лев зупинився та й шепоче до Вовка:

      – Ось він! Ось він! Подивися!

      Обертається Вовк, поглянув та як крикне:

      – Дурний Леве, та це ж Ослисько! – А Левові почулося, що то новий цар уже близько, як злякається та ходу! Через пеньки, через ярки що було духу.