Сонцем стань!. Сборник

як ти був молодим,

      Скільки бачив ти дива,

      Як стада свого тестя ти пас

      На верхів’ях Хорива⁴⁶.

      Як ти корч той терновий уздрів,

      Що горить, не згорає,

      І як голос почув ти з корча,

      Що аж жах пробирає».

      «Не пора мені, діти, про се

      Говорити широко.

      Бачте, ніч вже тумани несе,

      Гасне деннеє око.

      Та прийде колись час і для вас

      В життєвому пориві,

      Появиться вам кущ огняний,

      Як мені на Хориві.

      Стане свято в вас, мов у храму,

      В той момент незабутній,

      І озветься до вас із огню

      Отой голос могутній:

      «Здійми обув буденних турбот,

      Приступи сюди сміло,

      Бо я хочу послати тебе

      На великеє діло».

      Не гасіте ж святого огню,

      Щоб, як поклик настане,

      Ви могли щиросердно сказать:

      «Я готовий, о пане!»

      Довго ще міркували дітки

      Над пророцькою річчю,

      Коли сам він нечутно пішов

      Ночі й пітьмі настрічу.

      Довго висів і смуток, і жаль

      Над мовчущими дітьми,

      Поки темний його силует

      Щез зовсім серед пітьми.

XII

      «Обгорнула мене самота,

      Як те море безкрає,

      І мій дух, мов вітрило, її

      Подих в себе вбирає.

      О, давно я знайомий, давно

      З опікункою тою!

      Увесь вік, чи в степах, чи з людьми,

      Я ходив самотою.

      Мов планета блудна, я лечу

      В таємничу безодню

      І один чую дотик іще —

      Дивну руку господню.

      Тихо скрізь, і замовкли уста,

      Запечатано слово,

      Тільки ти на дні серця мого

      Промовляєш, Єгово.

      Лиш тебе моє серце шука

      У тужливім пориві:

      Обізвися до мене ще раз,

      Як колись на Хориві!

      Ось я шлях довершив, що тоді

      Ти вказав мені, батьку,

      І знов сам перед тебе стаю,

      Як був сам на початку.

      Сорок літ я трудився, навчав,

      Весь заглиблений в тобі,

      Щоб з рабів тих зробили народ

      По твоїй уподобі.

      Сорок літ, мов коваль, я клепав

      Їх серця і сумління

      І до того дійшов, що уйшов

      Від їх кпин і каміння.

      Саме в пору, як нам би в землі

      Обітованій стати!..

      О всезнавче, чи знав ти вперед

      Про такі результати?

      І ворушиться в серці грижа⁴⁷:

      Може, я тому винен?

      Може, я заповіти твої

      Не справляв, як повинен?

      О Єгово, я слізно моливсь:

      Я слабий, я немова!

      Кому іншому дай сей страшний

      Маєстат⁴⁸ свого слова!

      І ось сумнів у душу мені

      Тисне жало студене…

      О всесильний, озвися, чи ти

      Задоволений з мене?»

      Так ідучи молився Мойсей

      У сердечному горі,—

      Та мовчала пустиня німа,

      Тихо моргали