Андрій Лаговський. Агатангел Кримський

занадто журливо і замислено, та заразом привітно й лагідно: достоту маленький Христос. Рученятами своїми він тулив до себе пару костурів: оця невеличка дитина вже була кульгава. Як сіла генеральша на віз і сказала: «Немає, мій синочку», – то малий калічка сумно схилив голову. Вони поїхали, а в Андрія такечки защеміло серце!..

      Серце й тепер-о заскиміло молодикові з того сна, чи привида, чи згадки. Він аж прочнувся з болю. Біль був не тупий, а плачучий: по гарячих сухих щоках покотилося декілька важких сліз.

      «Генералятко» ніби й теперечки стояло перед ним і крізь туман лагідно дивилося на нього, мов маленький Христос, та сумовито осміхалось. Раз, два – воно кинуло з туману останній погляд на Андрія; туман ще раз застелив очі, далі миттю розвіявсь, і вся мара щезла.

      «З мене психопат», – подумав Лаговський, підвівсь, обережненько вийшов з того чужого садка, щоб ніхто не бачив, а далі швидко подавсь додому. Йому неодмінно заманулося музики: він чув душею-серцем, що тільки музика його заспокоїть.

      VII

      Припхавшись додому, Лаговський першим ділом схопив свою скрипку, що її він скрізь возив із собою. Він не вчився ніколи в ніякого вчителя, вивчився самотужки, скрипаль-технік був з нього абиякий: тільки того й було, що грав справді з великим чуттям.

      – Сину! – зазирнула до нього в двері мати. – Ну, що?

      – А те, що добре одчитав вашу суддіїху, – одказав Андрій, – другим разом не буде людей навмання оббріхувати.

      – Що??!

      – Ет, мамо! Будьте ласкаві, тепер покиньте мене; потім порозказую геть усе, – сказав син нетерпляче. – Прохаю вас, лишіть мене на часинку одного, самотою.

      Лаговська одійшла, не розпитувала більше, тільки дуже вжахнулася. Але вона поклала піти взавтра до суддіїхи та й перепросити, якщо син наплескав чогось такого, що не годиться.

      А Андрій нашвидкуруч направив скрипицю та й нервово заграв свою улюблену п’єсу – дует Фауста з Маргаритою. Оксамитні тони мінорної мелодії голубили його серце, гріли, немов тепле сонячне проміння, обвівали, немов легке весняне повітря, пестили, немов пахуча квіточка-фіалочка.

      Dammi anсor,

      Dammi anсor,

      Contemplar il tuo viso, —

      жалісно благали струни.

      Dammi anсor contemplare

      Il tuo viso! —

      знов плакали вони, хапаючи Андрія за серце.

      … Al pallido chiaror

      Che vien dagli astri d’or

      E posa un lieve vel

      Sul volto, sul volto il tuo si bel!..[6]

      Молодий музика спинивсь та й схопився за груди.

      – Чого ти ниєш, моє серце? – лагідно питавсь він у свого серця, немов у живої людини. – Скажи, чого? – привітно допитувався він знов, схиляючи вухо до своїх грудей. – Кохання бажаєш?.. Так марно бажаєш!.. Покинь і гадку про це: задля таких бідаків кохання на світі немає.

      А далі, ніби без його відома, руки його схопили знов і скрипку й смика. Знов полилася чарівна мелодія: це Маргарита прихильно одповідає:

      Notte d’amor!..

      Гей, друже мій,

      Скажи ще раз:

      «Люблю тебе».

      Яка ж я рада, що мене ти любиш!

      Notte

6Не відходь! Ще дозвольПридивитись до тебе!Ще дозволь придивитисьДо твоєї вроди!Бо зорі меркотять,Неясно так горятьІ наче під серпанкомТвій гарний вид держать!..