1984. Джордж Оруэлл

яка не вимагала розумових здібностей, зате був одним із головних діячів спортивного комітету і різних інших комітетів, відповідальних за організацію туристських вилазок, стихійних демонстрацій, кампаній з економії та інших добровільних починань. Зі скромною гордістю він повідомляв про себе, попихкуючи люлькою, що за чотири роки не пропустив у громадському центрі жодного вечора. Нищівний запах поту – як би ненавмисний супутник великотрудного життя – супроводжував його всюди й навіть лишався після нього, коли він ішов.

      – У вас є гайковий ключ? – запитав Вінстон, пробуючи гайку на з’єднанні.

      – Гайковий ключ? – сказала пані Парсонс, слабшаючи на очах. – Правда, не знаю. Може, діти…

      Почулося тупотіння, ще раз заревіла музика, і в кімнату ввірвалися діти. Пані Парсонс принесла ключ. Вінстон спустив воду і з огидою витягнув із труби жмут волосся. Потім як міг відмив пальці під холодною водою й перейшов до кімнати.

      – Руки вгору! – гаркнули йому.

      Гарний дев’ятирічний хлопчик із суворим обличчям виринув з-за столу, націливши на нього іграшковий автоматичний пістолет, а його сестра, років на два молодша, націлилася деревинкою. Обидва були у формі розвідників – сині труси, сіра сорочка і червона краватка. Вінстон підняв руки, але з неприємним почуттям: надто вже злобно тримався хлопчик, гра була не зовсім грою.

      – Ти зрадник! – заволав хлопчик. – Ти злодій думок! Ти євразійський шпигун! Я тебе розстріляю, я тебе знищу, я тебе відправлю на соляні шахти!

      Вони почали стрибати навколо нього, вигукуючи: «Зрадник!», «Злодій думок!» – і дівчинка наслідувала кожний рух хлопчика. Це трохи лякало, як метушня тигренят, які швидко виростуть у людожерів. В очах у хлопчика була розважлива жорстокість, явне бажання вдарити або штовхнути Вінстона, і він знав, що незабаром це буде йому до снаги, треба тільки трохи підрости. Спасибі, хоч пістолет не справжній, подумав Вінстон.

      Пані Парсонс злякано зиркала очима то на Вінстона, то на дітей. У цій кімнаті було світліше, і Вінстон із цікавістю зазначив, що у неї справді пил у зморшках.

      – Такі галасливі, – сказала вона. – Засмутилися, що не можна подивитися на шибеників, – ось чому. Мені з ними піти ніколи, а Том ще не скоро повернеться з роботи.

      – Чому нам не можна подивитися, як вішають? – заревів хлопчик.

      – Хочу подивитися, як вішають! Хочу подивитися, як вішають! – підхопила дівчинка, стрибаючи навколо.

      Вінстон згадав, що сьогодні ввечері в Парку будуть вішати євразійських полонених – військових злочинців. Це популярне видовище влаштовували приблизно раз на місяць. Діти завжди скандалили, вимагали, щоб їх повели дивитися. Він уже вийшов за двері квартири пані Парсонс, але не встиг пройти коридором і шести кроків, як потилицю його обпік нестерпний біль. Ніби ткнули в шию червоним розпеченим дротом. Він повернувся на місці й побачив, як пані Парсонс тягне хлопчика у двері, а той засовує в кишеню рогачку.

      – Голдштейн! –