Спогади про Шерлока Голмса. Артур Конан Дойл

живе в котеджі й кому це ти подарувала свою світлину, між нами більше не може бути жодної довіри», – відповів я і, відсахнувшись від неї, пішов із дому. Це було вчора, містере Голмс, і з того часу я її не бачив і не знаю більше нічого про цю дивну справу. Вперше між нами пролягла тінь, і я настільки вражений, що не знаю, як мені тепер краще вчинити. Раптом сьогодні вранці мене осінило, що якщо і є на світі людина, котра може дати мені пораду, то це ви, й ось я поквапився до вас і беззастережно віддаюся в ваші руки. Якщо я щось виклав незрозуміло, будь ласка, питайте. Але тільки скажіть скоріше, що мені робити, бо я більше не в змозі терпіти цю муку.

      Ми з Голмсом із неухильною увагою слухали цю незвичайну історію, яку він нам розповідав уривчасто, пригніченим голосом, як промовляють у миті сильного хвилювання. Мій товариш якийсь час сидів мовчки, підперши підборіддя рукою та повністю поринувши у свої думки.

      – Скажіть, – спитав він нарешті, – ви могли б присягнутися, що обличчя, яке бачили у вікні, було лицем людини?

      – Обидва рази, коли я його бачив, я дивився на нього здалеку, тому сказати напевно не можу.

      – Однак воно явно справило на вас неприємне враження.

      – Його колір здавався неприродним, і в його рисах була дивна нерухомість. Коли я підходив ближче, воно якось несподівано зникало.

      – Скільки часу минуло відтоді, коли дружина попросила у вас сто фунтів?

      – Майже два місяці.

      – Ви колись бачили фотографію її першого чоловіка?

      – Ні, в Атланті сталася велика пожежа незабаром після його смерті й усі її папери згоріли.

      – Але все ж у неї виявилося свідоцтво про його смерть. Ви казали, що особисто його бачили?

      – Атож, після пожежі вона зробила дублікат.

      – Ви хоча б раз зустрічалися з кимось, хто знав її в Америці?

      – Ні.

      – Вона колись просила про те, щоб з’їздити туди?

      – Ні.

      – Не отримувала звідти листів?

      – Наскільки я знаю, ні.

      – Дякую. Тепер я хотів би трошки помізкувати над цією справою. Якщо котедж покинули назавжди, у нас можуть виникнути певні труднощі; якщо ж тільки на якийсь час, що мені видається вірогіднішим, то це означає, що мешканців учора попередили про ваш прихід, і вони встигли сховатися. Тоді, можливо, вони вже повернулися, і ми все це легко з’ясуємо. Я вам пораджу: повертайтеся до Норбера й ще раз огляньте котедж зовні. Якщо переконаєтеся, що в ньому хтось є, не вривайтеся самі в будинок, а лише дайте телеграму мені та моєму колезі. Отримавши її, ми за годину будемо у вас, а там дуже скоро дізнаємося, у чому річ.

      – Ну, а якщо в будинку все ще нікого немає?

      – Тоді я приїду завтра, і ми з вами обговоримо, як бути. До побачення, і головне – не хвилюйтеся, поки не дізналися, що вам насправді є чого хвилюватися.

      – Боюся, справи тут кепські, Ватсоне, – сказав мій товариш, коли, відпровадивши містера Ґранта Мунро до дверей, повернувся в наш кабінет. – Як гадаєте?

      – Брудна історія, –