Помилка. Светлана Талан

/p>

      © DepositPhotos.com / Monkey Business, обкладинка, 2014

      © Shutterstock.com / Dimedrol68, обкладинка, 2014

      © Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2014

      © Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2014

      Жодну з частин даного видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

      © Электронная версия книги подготовлена компанией ЛитРес (www.litres.ru)

      По той бік… нашого життя

      Часто ми вважаємо, що життя – це ті успіхи або невдачі, прикрі та сприятливі обставини, радощі й біди, які стосуються здебільшого нас, а не ще когось. Попри це любимо казати: «наше життя», себто узагальнюємо, думаємо, знову ж таки, передусім про себе. Про своє. Про своїх. Як воно там, за вікнами наших квартир і будинків, ми ніби і знаємо, принаймні чуємо (із теленовин, або й від сусідів), утім, головне – що коїться ось тут, при мені, коло мене, з моїми…

      «Та що ви, моя донька ніколи не вчинить так, як ото витворила розпусниця Таня з п’ятого поверху!» – кидає мати заріканнями й уже за рік стрічає кровиночку з дитинкою «у приполі»…

      «Та що ви, мій Максим – не такий, він ніколи мене не зрадить», – переконана молода дружина – й уже за кілька років подає на розлучення через нестерпні чоловікові походеньки…

      «Ніколи не зарікайся», – кажуть у народі.

      «Ніколи в собі не замикайся, – висновувала я, прочитавши цей роман, – бо помиляємося всі».

      Письменниця Світлана Талан ось уже вкотре «не помиляється», бо не зраджує свого читача. Вона знову пише про те, що відбувається за вікнами наших осель.

      Вероніка зростала в чудовій сільській родині, повивалася великою любов’ю матері, мала вірну подругу і мріяла про прекрасне майбутнє. Не зогледілася, як воно, те майбутнє, настало й обдарувало її, на жаль, не тільки всілякими гараздами. Жінка мусила багато стерпіти, але змогла чимало й нажити.

      «А що мені потрібно? – думала не раз, ставши вже дружиною, матір’ю та фаховим лікарем. – Маю чоловіка, сина, квартиру…»

      Вероніка мала ще й велику душу, крім усього іншого… Однак, як і кожна людина, вона помилялася. І саме це спричиняло подальші перипетії, у які втрапляла і з яких щоразу намагалася вибратися. Тим часом помилки робили і її рідні, тому впоратися з надскладними проблемами, які лавиною насувалися на її життя та сім’ю, ставало дедалі тяжче…

      Про те, як, помилившись, не зневіритися й не опустити руки, – цей роман.

      І про те, як здолати непосильне, навчитися прощати й чому таким цілющим є саме прохання пробачити…

      І чи можна, вчасно зрозумівши, де ти помилився, зупинитися й не схибити знову.

      А ще про те, як «не мокнути під дощем», а «навчитися під ним танцювати»; як «не тупцювати в багнюці, а бачити в калюжі зірки» і чому це так прекрасно!

      Жанна Куява

      Від автора

      Прописні істини та їх спростування

      Минуле залишається позаду.

      Ні, за ним тягнеться шлейф у сьогодення й майбутнє.

      Є люди, які все роблять правильно.

      Це тільки їм так здається. Швидше за все, вони егоїсти й дурні. Усі помиляються.

      Помилку не можна виправити, якщо її вже зроблено.

      Можна. Іноді її треба зробити, щоб зрозуміти істину.

      Вчаться на чужих помилках.

      Якби було так, то своїх помилок стало б менше.

      Бувають ситуації, коли немає виходу.

      Навіть у замкнутому просторі можна знайти щілину. Розпач затьмарює розум, а спокій допомагає знайти вихід, й інколи потрібно заплющити очі, щоб його побачити.

      Колишніх наркоманів немає.

      Є! Це на прикладі свого життя довів мій знайомий В. Його реальна історія лягла в основу цього роману.

      Існують невиліковні хвороби, коли медицина безсила.

      Навіть у таких випадках не можна опускати руки! Потрібно боротися до останніх сил, дряпаючи до крові нігтями навіть залізобетонну стіну. Головне, щоб завжди поруч була віра.

      За офіційними відомостями, кількість наркозалежних в Україні становить 100 тис. осіб, і ще 1,5–2 млн неврахованих. Щороку їхня кількість збільшується на 10 % – тенденція одна з найвищих у світі. Наркоманія в Україні перетворюється на епідемію. 120 тис. осіб у світі за рік вмирає від наркотиків, в Україні – 10–12 тис., 70 % наркозалежних – молодь віком до 25 років.

      Спростування немає.

      Пролог

      Після розмови із сином Вероніка довго не могла заснути. Більше говорив Микита, а вона мовчала, наче набрала в рота води, яку не можна було розплескати. Вероніка відчувала, що син цього разу не бреше – його голос був надто схвильований. Було зрозуміло, що Микита довго готувався до цієї розмови. Це відчувалося з того, як часом тремтів його голос, як сумбурно він говорив і часто