Залишенець: Чорний ворон. Василь Шкляр

в чорну хустину так, що стирчали рожеві вуха, й ставила на стіл курячі тельбушки, смажені на гусячому смальці, – страву для дорогих гостей. Бениха теж не забувала про «мальчика», наливала йому смачнющого вишневого ситра, яке шпигало в ніс і поколювало в роті. Потім Бень приносив коробочку з намальованою грайливою дівчиною, що смоктала довгого цибуха, відкривав ту коробочку і, заплющивши очі, гучно втягував носом повітря. Це був дорогий тютюн, батько любив подиміти. «Від фабрики Когана!» – хвалився корчмар, хоч сам не курив. Коли батько починав збиратися додому, Бень просив посидіти ще, бо ось-ось має над’їхати Рефуль із Звенигородки, він приїде з дванадцятьма музиками, і тут буде такий «маюфес»,[7] що всіх накриє курява. «Та я й так бачу, які тут маюфеси крешуть», – казав батько, показуючи на встелену соняшниковим лушпинням долівку з глибокими виямками від закаблуків.

      Чи міг тоді бідолашний Бень передбачити, який «маюфес» влаштують йому червоні головорізи?

      Опираючись на сучкуватий костур, Чорновус шкутильгав безлюдною вулицею до базару (хоч давно зрозумів, що базару сьогодні не буде, – люди сиділи по хатах), поглядав спідлоба туди-сюди, поки й побачив розгромлену оранду Чорні діри вибитих вікон, навіть рами потрощені, двері зірвані із завісів, під облупленими стінами – бите скло, черепки, розвіяне пір’я… Невдовзі він угледів і Беня – на шибениці серед повішених перед базаром упізнав його по рудій борідці та горбатій спині, яку не випростав навіть тягар смерті.

      Чорновус пошкандибав у бік млина, і тут на греблі його перестрів кінний роз’їзд.

      – Куда, старчє, путь дєржіш? – спитав вухатий москаль, такий п’янющий, що однією рукою тримався за повід, а другою вчепився у гриву коня.

      – Іду на багатиє сьола.

      – А нє скажєш, ґдє здєсь вєсьолиє дєвкі жівут?

      – Я чєловєк нє здєшній.

      – А випіть хошь?

      – Нє, мнє би покушать.

      – Таґда дєржі, – вухатий дістав із кишені штанів цукерку. – Паабєдаєш!

      Він зайшовся таким божевільним реготом, що ледве не випав із сідла.

      Це була м’ятна «кумхвета» із Беневої корчми.

      Зате щедрим виявився Гризло. Того вечора він подарував Чорновусові рушницю Манліхера, кольта, дві «кукурудзи», а насамкінець підвів коня-дончака, на якому грав кожен м’яз.

      – Не знаю, як він і зветься, – сказав, ніби виправдовуючись, Гризло. – Позичив в одного рогатого, та забув спитати ім’я. Ет, нехай буде хоч і Мудей, аби добре носив.

      – А хто такий Мудей? – схвильовано спитав Чорновус, беручи коня за вуздечку.

      Гризло знизав плечима.

      – Хто його знає. Мудей, та й усе. На ось, візьми ще нагайку.

      Кінь був гінкий, довгоногий – отаман знав, для чийого зросту його підбирав. Чорновус не міг вгамувати тремтіння в руках, коли мацав себе по кишенях. Нарешті знайшов цукерку, розгорнув, підніс на долоні коневі.

      Від дотику шовкових губ лоскіт пробіг аж у грудях. Серце його заспівало. Він притулився

7

Маюфес – жидівський танець.