Марія Примаченко. Марія Рубан

сумні думки.

      Синій глей

      У ті часи більшість селян мала власне господарство: вирощували збіжжя й городину, розводили птицю й худобу, за рахунок чого й жили. Невеличке власне господарство мали і Примаченки. Корівка щодня давала свіже молоко, а кури несли яйця. Попри милиці, помічниця-Маруся брала на себе частину хатніх клопотів.

      Наприклад, вона любила ходити до річки і пасти гусей. Поки птахи скубли траву та поважно крокували вздовж берега, дівчинка займалася своїми справами. Переважно Марічка милувалася довколишніми краєвидами.

      З одного боку був край густого лісу. Дівчинка уявляла, що в тому лісі живуть невідомі чудернацькі звірі з велетенськими очима, хвостами-стрілами і хижими пазурами. А ще – гігантські вогненні птахи, від крику яких здригаються верхівки дерев і кущі, густо всіяні запашними рожевими квітами. Дівчинка уявляла дивний чарівний світ і геть забувала про свою нерухому ніжку. Природа надихала її фантазувати та відволікала від сумних думок.

      По інший бік розкинулося поле, що ген-ген сягало виднокола. Часом звідтіля долинало відлуння іржання коня, який покірно тягнув плуг. А до берега річки від сільської стежки розкинулася квіткова лука, обліплена ромашками, маком, волошками, цикорієм, кульбабою, конюшиною…

      Саме розмаїття квітів понад усе зачаровувало її. Дівчинка хотіла, щоб квіти оточували її завжди і всюди, а тому часто малювала їх на піску гілочкою. Важко було малій вертунці сидіти без діла.

      Одного дня Марічка, як і зазвичай, пішла пасти гусей на луг біля річки. Поки пташки нипали у пошуках соковитішої трави, дівчинка замріяно роздивлялася барвисті краєвиди. Її погляд зачарував дивний птах, який граційно кружляв над берегом, аж поки різко не змахнув крильми просто над її головою і полетів геть, зронивши м’яку пір’їнку. Марічка опустила погляд долі і біля пір’їнки помітила синюватий глей. Глей – це така пластична глина, якою селяни мазали припічки й комини, ліпили горщики, а також малювали. Не дивно, що глей зацікавив Марію, адже з нього можна щось власноруч змайструвати чи використати його для оздоблення оселі.

      Дівчинка набрала глею в пелену і понесла додому. А як загнала гусей у пташник, стала розмірковувати, що ж із тим глеєм робити. І зміркувала, що найбільше оздоблення потребує будинок іззовні. Здавалося, що білосніжна, мов чисте полотно, хата так і закликала Марічку: «Прикрась мене!» Тож дівчинка підійшла до стіни і заходилася малювати. Просто пальцями виводила квіти, які так уважно вивчала на лузі, доки пасла птицю.

      Дорослі саме займалися своїми справами – хто у хаті, а хто в полі. Дівчинка ніби перебувала наодинці з тим блакитним світом, що оживав на стінах. Чи то волошки, чи то айстри, чи то півонії – кожна квітка не була подібна на жодну з тих, що ростуть у лузі. Однак зображення на стіні були такі живі й сочисті, ніби от простягнеш руку – і зірвеш справжню квітку.

      Надвір із хати саме вийшла мати. Побачивши замурзану донечку, вона вже насупила брови, щоб з’ясувати, де вже вона так уробилася. Та варто було матері перевести