Героїчні канікули. Александр Гаврош

приречено розвів руками.

      – А скільки тобі років, леґінику? – покуйовдив мого чуба історик.

      – Чотирнадцять, пане отамане! – трохи прибрехав я. – І я вже вмію за себе постояти!

      – Тоді приймаємо до нашого козацького гурту! Тим паче що Бог трійцю любить!

      – Ура! – загукав дідусь. – Із дітей люди бувають!

      Він, напевно, зрадів найбільше.

      – Українці гукають не «урря», а «слава!», – виправив його Коваль.

      – Слава! – упівголоса мовив дід і озирнувся.

      Ми засміялися і вирішили йти додому, аби повечеряти й добряче відпочити перед нічним чергуванням. До могили прабабці Марії надумали сходити вночі. Тим більше що дідусь у таку пізню пору туди ніколи не навідувався. А хто матір забуває, того Бог карає! Йо!

      Розділ 6

      Поки господиня накладала на стіл печену бульбу із засмаженою домашньою ковбаскою, яку на Закарпатті називають «пикницею», я вже встиг прочитати листа від Яни.

      «Ясю-кохасю! Спочатку підрости, аби мені не соромно було прогулятися з тобою під ручку. А то ще люди подумають, що ти – мій молодший братик. Але, на жаль, це не так. Інакше мені світить ув’язнення за зваблення неповнолітніх. А я маю дещо інші плани на найближчий період. Тому адью мон амур, або, кажучи по-нашому, – котись ковбаскою!

      Цілую твій гарячий від палких фантазій лобик! Твоя надалі «в активному пошуку» самодостатня феміна».

      «От випендрьоха! Звідки вона про ковбасу знає?» – вилаявся я стиха і негайно погуглив слово «феміна». «Донька Єви, жінка», – прочитав в електронному словнику. «Подумаєш, десять років різниці, а воно кирпу гне! Нічого, прийде ще коза до воза сіно їсти!» – згадав я ефектне чорне каре Яни, зелені сяючі оченята та біле, як папір, матове личко. Вона була для мене ідеалом жіночої краси.

      Я голосно зітхнув і накинувся на підрум’янену запашну копчену пикницю. Її божественний смак трохи підняв мій настрій. «Нічого-нічого! Коли Ясь здійснить свій подвиг, усі дівчата будуть біля його ніг. Але в останній момент я пробачу цю гордячку Яну, утру її сльози на ніжних щоках і дам їй останній шанс».

      За столом тим часом розпалилася дискусія, хто ж міг учиняти наругу над пам’ятними місцями Карпатської України. Оскільки робилося все вночі, а поліція так нікого і не спіймала, за чаєм спільно дійшли думки, що це мав бути хтось із місцевих, який добре знає Хуст і вміє швидко й непомітно по ньому пересуватися. Версія побутового вандалізму захмелілою молоддю відкидалася. Адже осквернили всі місця водночас, та ще й напередодні урочистостей. Отже, йдеться про сплановану політичну провокацію.

      Оскільки Карпатська Україна боролася з угорськими загарбниками, то її героїзація могла не подобатися місцевим угорцям. Нині їх у Хусті небагато – кілька відсотків.