Героїчні канікули. Александр Гаврош

Вона померла, коли мені було сім років. Пригадував її лагідні зморщені руки, помережані вузликами жил. Бабця була до пенсії вчителькою української мови, тож завжди виправляла моє мовлення. Мабуть, тому татусько говорив вишуканою українською, на відміну від діда й мене, що полюбляли словечка, яких не знайдеш у словнику.

      З бабусею ми жили утрьох два роки. Мама нас покинула, коли я ще ходив у садок. Еге ж, люди цікаві, але зрозуміти їх ніяк не вдається.

      На вихідні бабця Катерина їздила до чоловіка у село, а в понеділок поверталася до Києва, аби дати лад нашій господарці. Так би тривало й досі, якби вона не занедужала і несподівано відійшла у кращі світи тихо й безболісно, як і жила. Ніхто й не збагнув, з якого дива воно сталося. Жила людина, а тут раз – і нема. Кінець місії. Гру закінчено, друзяко!

      Оскільки я вже тоді ходив до школи, то батько вирішив давати собі раду сам, а дід до нас приїжджав хіба що на великі свята. Зате влітку я тижнями гостював на селі. Але тепер ситуація змінилася: батько подався на американське стажування, а пасічник, аби не нудитися вдома, бо ж дочікував весни, відчув себе знову на коні.

      – З понеділка в тебе починаються канікули? – запитав дід, коли ми заходилися голосно сьорбати шипшиновий чай з великих горнят.

      – Так. Через карантин їх пересунули на десять днів раніше.

      – То мушу тебе потішити, – дідусь витягнув з кишені два складених папірці і поклав на стіл.

      Це були залізничні квитки.

      – Ура! Ми кудись валимо? – зрадів я.

      – Йо! – кумедно вимовив дід. – Ми їдемо на історичну батьківщину. Там земля мила, де мати народила.

      – Йо! – повторив по-верховинськи я. – А навіщо?

      – Мушу закінчити одну справу перед тим, як податися до бабки у засвіти.

      Я уважно глипнув на діда, потім – на родинний чорно-білий портрет, де вони позували втрьох з трирічним татусем з переляканими фізіями у фотосалоні. Це в них такий специфічний гумор на Закарпатті. Попри свій вік, а найстаршому Попадинцю вже за пару тижнів мало стукнути вісімдесят, він виглядав доволі міцним. Роки наче висушили його, до країв напнули жовтаву шкіру на вилицюватому обличчі, висока сива чуприна неслухняно куйовдилася, а очі, неспокійні й меткі, дивилися твердо. У постаті діда вчувалася гірська впертість і криця. Мабуть, такими були в старості запорозькі козаки або карпатські опришки. Хоча дід каже, що вони не доживали до сивини.

      – І коли ми їдемо? – схопив я квитки.

      – Завтра! Живий дух любить рух. Справа не терпить зволікання.

      Розділ 2

      Ми з дідом сиділи у купе потяга «Київ – Солотвино» і дивилися, як поволі віддаляється перон. За вікном промайнули обличчя проводжаючих, які клеїли дурнуваті посмішки й кіношно махали руцями. Я з цікавістю крутив головою навсібіч, бо не так часто їздив справжнім потягом. Адже дід жив під Ірпенем, тож до нього добиралися електричкою чи маршруткою. Кілька разів ми з татом відпочивали на Чорному морі, а от на Закарпаття я їхав уперше.

      У діда там, виявляється, далека родина, але все це ховалося у таємничому мороці,