Смарагдове місто Країни Оз. Лаймен Фрэнк Баум

читачів

      Можливо, мені слід було б написати на титульній сторінці цієї книжки іншу назву – «Ліман Френк Баум та його кореспонденти», бо я використав багато пропозицій, переданих мені в листах від дітей. Колись я справді уявляв себе «автором казок», але зараз я просто редактор чи приватний секретар для багатьох молодих людей, ідеї яких мене просять вплести в нитку моїх оповідань.

      Ці ідеї зазвичай напрочуд мудрі. Вони також логічні й цікаві. Тож я використовував їх завжди, коли мав таку можливість, і визнаю, що багато чим зобов’язаний моїм маленьким друзям.

      Боже, яка фантазія в цих дітей! Іноді їхня сміливість та геніальність мене справді вражала. Тож впевнений, що в майбутньому казкарів не бракуватиме.

      Мої читачі розповіли мені, що робити з Дороті, тіткою Ем та дядьком Генрі – і я підкорявся їхнім наказам. Вони також запропонували мені теми, на які можна писати згодом: цього насправді достатньо, щоб у мене не залишилось вільного часу.

      Я дуже пишаюся такою співпрацею. Діти люблять ці історії, бо допомагали їх створювати. Мої читачі знають, чого хочуть, і розуміють, що я намагаюся їм догодити.

      Наслідками такої взаємодії дуже задоволені не тільки я і видавці, а також (впевнений) діти.

      Сподіваюся, мої любі, ми ще довго разом створюватимемо ці прекрасні історії.

ЛІМАН ФРЕНК БАУМКоронадо, 1910 рік

      I

      Король Номів хоче повернути чарівний пояс

      Король Номів був аж занадто розлючений. У такі періоди його краще не чіпати. Тож усі піддані трималися від нього якомога далі, навіть Головний Управитель Каліко.

      Через це Король, якого звали Бурим Рокватом, скаженів у повній самоті. Він сердито міряв кроками свою печеру, повну коштовностей, і злував немилосердно. Раптом його наздогнала думка, що наодинці ятритися безглуздо: набагато краще й корисніше для здоров’я зігнати свою злість на комусь, принизивши його. Король підскочив до гонга і щосили вдарив у нього.

      На поклик, тремтячи від страху, з’явився Каліко.

      – Поклич до мене Головного Радника! – заревів розлючений монарх.

      Веретеноподібні ноги Каліко винесли із зали його вгодоване тіло з максимальною швидкістю, й незабаром Головний Радник увійшов до печери. Король сердито мовив йому:

      – Мій Чарівний Пояс привласнила якась дівчина, а тебе, здається, це взагалі не хвилює! Радник ти чи не радник? Як мені тепер чаклувати без Чарівного Пояса? Я ось-ось лусну від злості! Що ти на це скажеш?

      – Деякі люди насолоджуються гнівом, Ваша Величносте, – незворушно відповів Радник.

      – Згоден. Але скільки ще можна злувати? Я роблю це цілий ранок, день і вечір. Набридло! Радь щось!

      – Що ж, – зітхнув Радник. – Отже: вам хочеться чаклувати, а ви не можете, тож, що робити натомість? Моя порада – треба позбавитися від бажання чаклувати.

      Почувши це, король люто глипнув на Радника і почав смикати свої довгі білі вуса, поки не потягнув їх так сильно, що закричав від болю.

      – Дурень ти, ось хто! – вигукнув він.

      – Я поділяю цю честь із Вашою Величністю, – відгукнувся Головний Радник.

      – Хо, варто! – тупнувши ногою, заволав Король.

      «Хо» – це королівський спосіб сказати «Негайно до мене!». Почувши грізний рик Короля, варта одразу прибігла. Тоді Король віддав наказ:

      – Прибрати звідси цього нахабу!

      Охоронці схопили Головного Радника і закували його в ланцюги, щоб той не пручався. Але Король розійшовся ще дужче. Підскочивши до гонга, він щосили грюкнув у нього. І знову блідий від страху Каліко постав перед грізним монархом.

      – Подати сюди мою люльку!

      – Ваша люлька вже тут, Ваша Величносте, – несміливо нагадав Головний Управитель.

      – Так набий її! – гаркнув правитель.

      – Вона набита, Ваша Величносте.

      – То розпали її!

      Каліко набрався сміливості і продовжив нагадувати:

      – Але люлька вже горить, Ваша Величносте, і ви навіть палите її.

      – Що? Як так? – тут монарх похлинувся димом і, нарешті, помітив, що й справді курить. – Але чому ти так грубо нагадуєш мені про це?

      – Ваша Величностей, я лише ваш вірний слуга, нещасний слуга, – лагідно відповів ном.

      Покора Головного Управителя трохи заспокоїла Короля, тож він, пихкаючи люлькою, повільно пройшовся по печері. Але умиротворення тривало недовго і незабаром гнів зануртував у ньому з новою силою. Зупинившись перед бідним Каліко, монарх залементував:

      – Що ти хочеш сказати своїм улесливим виглядом? Ти хочеш образити цим мене, коли я такий нещасний?

      – Дозвольте запитати, що розлютило Вашу Величність?

      – Як що? – Король навіть зубами скрипнув від люті. – Хіба ти не знаєш, що дівчина на ім’я Дороті та її подружка Озма заволоділи моїм Чарівним Поясом?

      – Але