Нотатки Мальте Лаурідса Бріге (збірник). Райнер Марія Рільке

ходами (не вище за людину середнього зросту та завширшки в плечі) повз келії, де у святому блаженстві самотньо жили святі й чародії: зараз у кожній келії стоїть відкрита срібна труна. І той, хто жив тут тисячу років тому, лежить, загорнутий у дорогу тканину, – нетлінний. Невпинно напливає з темноти натовп паломників зі всіх кінців світу. Це найсвятіший монастир усієї імперії. У наших руках палаючі свічки. Ми пройшли всі ці підземелля раз удвох і раз із народом». Певно ж, проходячи повз келії, вони теплим словом пом'янули Нестора-літописця, який у лаврських стінах створював свою «Повість…». Рік по тому Рільке переклав «Слово про Ігорів похід», можливо, саме там, у печерах і виникло рішення виконати цю нелегку справу. Переклад Райнера вважається кращим із німецьких версій цього шедевра…

      17 червня Райнер і Лу плавали на пароплаві «Могучий» до Канева, де відвідали могилу Т. Г. Шевченка. Побачене налаштувало Рільке на філософський лад: «…Ці кургани, могили минулих поколінь, немов застигла хвиля простяглись уздовж степу. І в цій країні, де могили є горами, люди стали прірвами – глибокими, темними, мовчазними. Слова їхні – тільки хисткі мости над їхнім буттям. Зрідка здіймаються чорні птахи над могилами. Зрідка спадають на людей цих дикі пісні, щоб зникнути в них, як зникають птахи в небесах. На всіх напрямках – нескінченність». Далі – пароплавом до Кременчука, потім поїздом до Полтави, щоб у навколишніх селах «природу і людей зблизька побачити». Після відвідин Харкова – мандри по Волзі до Ярославля. Ще відвідали село Хрести-Богородські під Ярославлем і село Низовку Тверської губернії на верхній Волзі (де жив селянський поет С. Дрожжин[5], якого так уподобав Рільке).

      Однак відчуження між мандрівниками наростало: під час волзького плавання взаємна напруга стала відчутною[6]. Зливу, що вигнала їх із цього села й перетворила всю околицю на непрохідне болото, Рільке потім увічнить у своїй «Книзі образів» у вірші «За читанням».

      26 липня Райнер і Лу приїхали до Петербурга. А вже наступного дня «муза» залишає[7] Рільке самого й вирушає до брата до Фінляндії, в їх літню сімейну резиденцію.

      13 серпня в Петербурзі Рільке придбав Шевченкового «Кобзаря» у російському перекладі (очевидно, виданий того ж року в Москві І. Бєлоусовим[8]). Читаючи книгу, робив виписки із неї та з літератури про українського поета. Можливо, що приводом до написання вірша «Смерть поета» була посмертна маска Шевченка, яку Рільке бачив у Києві.

      22 серпня Райнер і Лу, тимчасово примирені, виїхали до Берліна… Але рішення розлучитися з Райнером у Лу вже народилося. Пізніше вона пояснювала його тим, що Рільке міг зрозуміти і зцілити себе лише творчістю, а творив по-справжньому, тільки якщо переставав залежати від предмета – в цьому разі від неї. Він міг вилікуватися лише «безпредметною любов'ю».

      Повернувшись до Німеччини, Рільке оселився у своєрідній колонії живописців Ворпсведе, недалеко від Бремена. У цей

5

СпиридонДмитровичДрожжин(18.XII.1848—24.XII.1930) – російський поет, самоук у літературі. Походив із кріпаків. Аби мати хоч якесь уявлення про творчість літератора, наводимо один із його віршів для дітей мовою оригіналу:

Улицей гуляетДедушка Мороз,Иней рассыпаетПо ветвям берез;Ходит, бородоюБелою трясет,Топает ногою,Только треск идет.

Дрожжин захоплювався художньою довершеністю «Кобзаря». Переклав Шевченкові вірші «Чого мені тяжко, чого мені нудно…», «За думою дума роєм вилітає…» («Гоголю»; обидва – 1900), «Ой пішла я у яр за водою…» та «І день іде, і ніч іде…» (обидва – 1906). Наслідував твори українського поета (у вірші «Думи», 1889). 1907 року разом із І. Бєлоусовим відвідав могилу Шевченка. Того ж року створив цикл віршів «На могилі Шевченка». Протягом десятиріч розшукував і колекціонував репродукції живописних і графічних творів Шевченка. (За Шевченківським словником, т. І. С. 199).

6

У своїх спогадах «Із Райнером» Лу детально описує події та деталі їх подорожі, з веселою теплотою малює «хату-стоянку» їхньої ночівлі, але при цьому замовчує, як вона побажала усамітнитись і перебралася в порожню комірку на солому, чим вельми здивувала господиню. Райнер, що так легко піддається депресії, сприйняв це як поганий знак для їх кохання. Після цієї ночі Лу таємно зазначила у щоденнику: «Заноза під нігтем і в нервах». І далі: «Нічого не хочу прикрашати. Охопивши голову руками, я тоді часто намагалася зрозуміти саму себе».

7

Хоча Райнер, поселившись у гостинних покоях пансіонату «Централь», щодня працює в бібліотеці, відвідує музей Олександра ІІІ (тепер Руський музей), пише кілька віршів та оповідань, навіяних враженнями від цієї подорожі, зустрічається з літераторами та художниками, він відчуває себе як покинута напризволяще дитина. 4 серпня він пише їй про вже знищений «препоганий лист», який йому продиктували туга та мовчання Лу, додаючи: «Повертайся скоріше!.. Ти не уявляєш, як довго можуть тягнутися дні в Петербурзі…». Проте Лу не повернулася відразу ж після його гарячого заклику: обурена, вона зім’яла і кинула в піч його «дитячий» лист.

8

Іван Олексійович Бєлоусов (9.XII.1863—7.I.1930) – російський письменник і перекладач. Активний популяризатор творчості Шевченка. До першої поетичної збірки Бєлоусова «Из «Кобзаря» Т. Шевченко и украинские мотивы» (К., 1887) увійшло 18 перекладів. Протягом 80—90-х рр. публікував переклади Шевченкових творів у російській періодиці та окремо видав «Маленький “Кобзарь”» (К., 1892). 1900 року в Москві видав збірку «Песни и думы Кобзаря» (перевидано 1903 й 1909) і «“Кобзарь” в переводах русских писателей» за своєю редакцією (до другого, доповненого й виправленого, видання (СПб., 1906) входило 129 творів Шевченка, з них 62 Бєлоусов переклав сам). 1911 року вийшов у світ «“Кобзарь” в переводе русских писателей» (до другого видання, 1919-го, ввійшли й твори, раніше заборонені), 1914 р. – збірка «Шевченко, его думы и песни. В переводе И. А. Белоусова». Двома виданнями (1918, 1922) випустив «Запретный “Кобзарь”» та окремо, у своєму перекладі, – поему «Батрачка» (М., 1923). Автор популярних біографічних нарисів і статей про Шевченка. Працював над бібліографуванням Шевченкіани (Шевченківський словник, т. 1. С. 66).