Магам можна все. Марина и Сергей Дяченко

що це таке, та Ілові в своїй некомпетентності зізнаватися не спішив.

      – Я так і думав, – сказав Іл з огидою. – Що це чаклунівська цяцька…

      – Думаю, він уже не загрожує, – сказав я м’яко. – Він тепер так і буде… безсило вишкірятись. Що ти ще хотів дізнатись?

      – Батька заманили до пастки якісь чаклуни, – прошепотів Іл зі свистом. – Я знав, Хорте, я відчував…

      У голосі його бринів справжній біль.

      – Який ти непослідовний… – пробурмотів я.

      – Що?

      – Ні, нічого, вибач… Іле, заспокойся, будь ласка. Ти до кінця виконував свій синівський обов’язок, не ти винен, змінити вже нічого не можна…

      – Мовчи! – гаркнув Ятер, і світильники під стелею спалахнули нестерпним білим світлом. – Ти… та заткни ці свої каганці, таж неможливо розмовляти!

      Я клацнув пальцями, наказуючи світильникам пригаснути й не реагувати більше на звуки. Іл, розпаляючись усе більше, продовжував:

      – Якась жаба заманила батька до пастки… Якась чаклунівська паскуда, пробач, Хорте, але якась чаклунівська сволота відбила татові глузд, та ще знущаючись цяцьку навісила… Вогонь цей… Чи сам Пер прогрішив, чи сам батько свічку перекинув, чи це вони глузуючи все так улаштували, щоб я…

      Він замовк і подивився на свої долоні. Страшнуваті були руки – після того, як довелося гнуть розпалені ґрати.

      – Іле… – почав я примирливо. – Подумай. Хто – вони? З дівкою він поїхав, авантюрниця його обдурила, обікрала, зіллям обпоїла… і кинула. Трапляються такі діла, сам знаєш…

      – І це, – кулак упав на стіл поряд із кулоном, – це теж дівка йому навісила? Га?

      Я знизав плечима:

      – Хтозна. Може, й дівка.

      – Таж ти сказав – здоровий чаклун це зробив.

      – Я сказав – великий маг…

      Очі Ятера люто звузились:

      – Ти сказав… Виляєш. Крутиш. А я цього діла так не кину. Якщо ти, чаклуне, зараз відмовишся… жаба нам свідок, я іншого знайду. До столиці поїду, золотом заплачу, та цього діла так не кину й власника цієї цяцьки знайду! Чуєш?!

      Він накручував себе, навмисне злив. Він сам себе переконував, що страшна загибель батька збурює в ньому синівський гнів і бажання помститись; насправді вже завтра вночі він міцно спатиме, і безумний старий, що згоряє живцем, не насниться йому.

      Насниться – мені.

      – Не мій клопіт, – пробурмотів я відвертаючись. – Іди, шукай… Але ніхто не візьметься розшукувати людину, яка виробляє такі кулони. Це небезпечно, вибач.

      Запала тиша. Світильники, не сміючи реагувати на тишу, горіли так само рівно; кабаняча морда з темної яшми вишкірялася на столі, в оточенні винних патьоків, мені навіщось пригадалося заляпане кров’ю осіннє листя, вепр, що вмирає на пухкій землі…

      Той самий, чиє опудало тепер припадає пилом у мисливській залі Ятерів, той самий, що скоро стане здобиччю молі.

      – Хорте, – сказав Ятер, коли мовчання стало зовсім уже тяжким. – Хорте… Пам’ятаєш, як я тебе з колодязя тягнув?

      Я покривився.

      …Нам було років по тринадцять,