Магам можна все. Марина и Сергей Дяченко

тіло та розум усі ці шістдесят вісім днів?! Він отямився, не відчуваючи ні голоду, ні спраги, одяг його був чистий, борода розчесана; не схоже, щоб весь цей час він валявся без тями в звіриній норі або лігві розбійників. За декілька тижнів після чудесного повернення – торгові діла більш-менш ви правились – він насмілився відвідати придорожню корчму, ту саму, де його зрадила свідомість; корчмар упізнав його і згадав його супутника. За його словами, обидва поїли й випили, розплатились і спокійно пустилися далі…

      Його молодого друга більше ніхто й ніколи не бачив. Якийсь час у старого боліла душа – він сам не думав, що здатен так прив’язатись до іншої людської істоти, та до того ж чужої з усякого погляду. Але час ішов, душевні рани загоїлись (тут я подумав, що стариганева душа має живучість таргана). Ось тільки кулон обтяжував торгівця, він декілька разів поривався його викинути, та кожного разу, вагаючись, затримував руку. Зроду він не викидав і не дарував невмисне дорогих речей; розваживши, він вирішив, що продасть камінь за першої ж можливості. І от – двоє торгівців дрібничками відмовились від покупки під різними приводами, коли це з’явився я зі своїми грішми, блискавками й цікавістю…

      Вислухавши старого, я обережно поцікавився про його душевне здоров’я. Чи не став він помічати за собою чогось, що перше не проявлялося, або, можливо, близькі помітили, що після викрадення він став не той?

      Старигань довго і презирливо дивився на мене. Я все зрозумів і перепросив за нетактовне питання.

      …Змія-Атропку відшукали за жіночим вереском, що розлягався з кухні. Жовточеревий звалився на голову кухарці звідкись ізгори, з продуховини, і дивним чином оминув киплячий казан; ще хвилин п’ять змія намагалися схопити і запхати до пустої каструлі. Кинутий до моїх ніг, Атропка мав вигляд дивний і жалюгідний; під поглядами переляканої челяді я загадав дати окрему кімнату для зворотного перетворення.

      Мені було надано тісну, але відносно чисту комірку.

      З певним зусиллям – утома, нерви! – я повернув Атропці людську подобу. І, не дожидаючись, поки напівживий молодець підніметься з підлоги, згріб його за комір, наблизив безумні очі до свого лиця:

      – Кажи… Як хазяїн перемінився після тієї халепи? Після того, як ніби воскрес? Як перемінився, кажи, а то на жабу перетворю!

      Атропка гикав. Я злякався, що він зомліє.

      – Добрішим став чи злішим?

      Дивний рух головою.

      – Щедрішим став чи скнарішим? Щедрішим?

      Цього разу цілком певний жест. «Ні».

      – Кажи, – сказав я як міг м’яко. – Тобі в голову не приходило, що він з глузду з’їхав?

      «Ні».

      – Але ж ти бачив, що він змінився?

      «Так».

      – А інші бачили?

      – Так, – ворухнулись Атропчині губи. – Відпустіть, пане магу, пощадіть, далебі пощадіть…

      Його обличчя плаксиво скривилось.

      – Кажи! – я підтягнув його ближче. – Кажи, як змінився хазяїн, і відпущу в ту ж хвилину!