Магам можна все. Марина и Сергей Дяченко

нежить. Зайшли до спеціальної лавки, де продавались акварельні фарби, – ювелірша, виявляється, захоплювалася живописом і навіть продала минулого року декілька своїх картин. Потім відправилися до шевця – подруга мала забрати зшиті на замовлення черевики… І тут от, просто в дверях чоботарні, Філлу вперше викинуло з пам’яті. Тобто мідне кільце на дверях і дерев’яний молоток на мотузці вона пам’ятає – а потім настала темрява, і вона отямилась від того, що хтось лив їй у горлянку підігріте червоне вино.

      – Таке враження, що чужа рука заливає вино просто в горло… Потім дивлюся – я ж сама келех і держу. Сама п’ю – уявляєте? За таким довгим столом. Горять свічки, на столі порося з хроном, тушкована риба з морквою, тут же й жаровеньки, щоб страва не остигла…

      Я вислухав і це. Зрештою кожна деталь могла виявитись важливою.

      Потім у спогадах виник злодій – про нього ювелірша пам’ятала аж надто мало:

      – У масці він був, чи що? Ні, маски не пам’ятаю. Але й обличчя начеб нема… Пам’ятаю, розмовляв зі мною. Вийшли на стіну, дивлюся – лишенько! Замок, та стіни ще вищі, ніж у нас у місті. Та міст опущено, а на мосту – я спершу думала – купа каміння лежить! А потім купа як заворушиться – я знову ледве не зомліла…

      – Ви пам’ятаєте, який був дракон?

      – Так, о так! – пожвавилася ювелірша. – Коричневий, із прозеленню, крила маненькі – при такій-то туші… На ланцюзі, а кожна ланка того ланцюга – як… – Вона затнулася, добираючи якнайквітчастішого порівняння. – Як колесо на королівській кареті, от!

      – Про що ви говорили? – спитав я. – З викрадачем?

      На порум’янілому виду ювелірші з’явився безпомічний вираз дуже короткозорої людини, яка щойно сіла на власні окуляри:

      – Не пам’ятаю… Але говорив він красиво.

      Я покосився на пана Ягора – і мало не здригнувся. Таким зболеним було в цю мить обличчя лисого ювеліра.

      «Подурнішала», – згадав я його розпачливе зізнання.

      Після важкого жирного обіду (який зарахувала мені злопам’ятна печінка) ювелір знайшов привід, щоб усамітнитися зі мною у вітальні. «Ну як?» – було написано на його обличчі. Ніби я лікар, а ювелірша – важкохвора.

      – Вона справді була іншою? – спитав я обережно.

      Замість відповіді він кивнув на стіну, обвішану різного розміру картинами в тонких дерев’яних рамочках:

      – Ось… Це її роботи до викрадення.

      Я підійшов. Нічого особливого, як на мій погляд, утім, я ніколи не приховував, що не розуміюсь на живопису. Тільки одна картинка мені справді сподобалась: місток, дерево, прив’язаний під мостом човен, причому на осіннє листя, що пливе по воді, хотілося дивитися й дивитися знову. Здавалось, воно справді рухається… і неквапливий їхній плин настроював на піднесений лад, хотілося всміхнутися, зітхнути й, можливо…

      – А це вона малювала потім.

      Ювелір витягнув з-за шафи два картонні аркуші. На перший погляд мені здалося, що соромливо заховані роботи не надто відрізняються