Чорна Жоржина. Джеймс Эллрой

      Про автора

      Джеймс Еллрой народився 1948 року в Лос-Анджелесі. З-під його пера вийшов славетний «Лос-Анджелеський Квартет»: «Чорна Жоржина», «Місто гріха», «Таємниці Лос-Анджелеса» та «Джаз для білих». Його останній роман, «Кров-волоцюга», завершує майстерну «Трилогію американського кримінального світу», перші два романи якої – «Американський таблоїд» та «Шість холодних тисяч» – стали бестселерами «Sunday Times».

      Відгуки про Джеймса Еллроя

      Майстерний творець особистих мов, він у жодному разі не є звичайним романістом-істориком… своїми романами він створює відчуття повного занурення в саме серце найогидніших життєвих мрій.

Guardian

      Його стиль є унікальним і переконливим, а його теорії про те, що лежить в основі великих нерозв’язаних таємниць американського злочинного світу, є абсолютно правдоподібними… Він так званий хрещений батько – у мафіозному сенсі – американської літератури.

Independent on Sunday

      Чоловік, який називає сам себе «демонічним псом американського детективу» і надалі пише неперевершені книжки.

Daily Mail

      Пролог

      І я обережно складу фотокартку твою, мій почарківцю, мій шкіпере,

      Мій втрачений перший наставнику, щоб любов моя тривала якомога довше.

Енн Секстен

      Я ніколи не бачив її живою. Для мене вона існує завдяки іншим, завдяки тому, як на них вплинула її смерть. Відтворюючи перебіг подій і шукаючи факти, я заново склав її образ – сумної, дурненької хвойди, що так бажала слави, але це тавро можна поставити і на мене. Я би волів не казати нічого про її кінець, аби можна було просто згадати її кількома короткими словами в підсумковому звіті, закинути копії до кабінету слідчого і заповнити ще трохи паперів, щоб її поховали на цвинтарі для бідноти й безхатьків. Єдине, що не так у цьому бажанні, – це те, що вона б не захотіла, аби все сталося саме так. Враховуючи жорстокість фактів, вона б неодмінно забажала, аби про них стало відомо всім. А оскільки я багато чим їй зобов’язаний і є єдиним, хто знає всю історію, то я й узявся за написання цих мемуарів.

      Але перед Жоржиною була історія про партнерство, а раніше – війна та військовий стан і маневри в Центральному Окрузі, які нагадали нам, що копи – це також солдати, нехай і не настільки популярні, як ті, що воюють із німцями та япошками. Щоденно після чергування патрульні брали участь у навчаннях із протидії атаці з повітря, вимкнення електрики та пожежної евакуації, і ми вишиковувалися на Лос-Анджелес-стрит, сподіваючись на атаку «мессершмітта», щоб не виглядати такими дурнями. Саме там, під час переклику, що проводився за абеткою, невдовзі після закінчення Академії в серпні 42-го я й познайомився з Лі.

      Я вже чув про нього й міг порівняти наші досягнення: Лі Бланшар, важковаговик, 43 перемоги, чотири нічиїх, дві поразки, колись регулярно виступав у «Голлівуд Леґіон Стедьюм»; і я, Бакі Блайхерт, напівважка категорія, 36 перемог, нічиїх та поразок немає, колись десятий за рейтингом журналу «Ринг», напевно, тому, що його редактора Нета Флейшера смішило, як я дражню суперників, показуючи їм свої великі криві зуби. Проте, статистика не говорила основного. Бланшар бив сильно, на шість ударів відповідаючи одним, класичний мисливець за головами; я ж пританцьовував і крутився, мов вуж, намагаючись проводити хуки в печінку, завжди тримав оборону, побоюючись, що пропущу занадто багато ударів у голову і стану ще страшнішим, ніж мене вже робили мої зуби. За стилем бою ми із Лі були дуже різні, і кожного разу, коли наші плечі торкалися на переклику, мені раптом ставало цікаво: хто б з нас переміг?

      Близько року ми примірялися одне до одного. Ми ніколи не говорили про бокс або роботу в поліції, обмежуючи наше спілкування кількома словами про погоду. Фізично ми були протилежністю одне одному, наскільки це можливо у випадку з двома великими чоловіками: Бланшар був світловолосий та рум’яний, зростом 185 сантиметрів, широкогрудий та широкоплечий, ноги колесом, уже з’явилося пузце; я – блідий і темноволосий, довгий і жилавий, на кілька сантиметрів вищий. Хто б з нас переміг?

      Нарешті я покинув спроби вгадати переможця. Але за цю справу взялися інші поліцейські, і протягом першого року в Центральному я почув десятки думок: Бланшар переможе швидким нокаутом; Блайхерт переможе за балами; Бланшар зупинить бій через кровотечу – усе, що завгодно. Тільки не нокаут від Блайхерта.

      За спиною в себе я чув плітки про наше життя поза рингом: про те, як Лі потрапив до Управління поліції Лос-Анджелеса завдяки своїм успішним виступам на підпільних боях, які відвідувало високе начальство та їхні друзяки-політики, про те, як він, розслідуючи пограбування «Бульвар-Сітізен Банку» у 39-му, закохався в дівчину одного з грабіжників і, всупереч неписаним правилам, з’їхався з нею, тим самим перекресливши свій перехід до Відділу Детективів, що вже майже відбувся, і про те, як це дівчисько вмовило його залишити бокс. Ці чутки про Бланшара нагадували мені обманні джеби – мені було цікаво, наскільки вони правдиві. Уривки моєї власної історії сприймалися мною, як удари в корпус, бо вони були на всі сто відсотків правдою: Двайт