Лісова пісня. Леся Українка

народом. Бачиш, у мене руки в кайданах, але серце й думка вільні, може, вільніші, ніж у сих людей, тим-то мені так гірко, і тяжко, і сором. Як приїду знов на Україну, то, певне, мене ще гостріше дійматиме, і страчу я остатній спокій, який там у мене ще був; та дарма, я о тім не журюся! Не про спокій нам тепер дбати» (10, 68).

      І хоча Леся відчуває себе і серцем, і думками вільною людиною – шляхом систематичної самоосвіти та гартуванням волі й духу вона досягла внутрішньої свободи, – проте думки про під-невільництво свого народу, його колоніальне ув’язнення і духовне упослідження не давали спокою молодій поетесі.

      Україно! Плачу слізьми над тобою.

      Недоле моя! що поможе ся туга?

      Що вдію для тебе сією тяжкою журбою?[.]

      Леся усвідомлює, що тільки плекання свободи людського духу, творення шляхом поширення нових знань і розвинення горизонтів вільного мислення, набуття індивідуальної свободи на основі національної гідності й честі наблизять день волі для усього уярмленого чужинецьким режимом люду. З її ініціативи патріотична українська молодь розпочинає важкий культурницький проект – створення бібліотеки перекладів на українську мову найзначиміших творів європейської літератури. Так народилася творча студія «Плеяда молодих українських літераторів». У листі до Михайла Драгоманова, який допомагав не лише порадами , але й надсилав необхідні для перекладів книги, Леся радісно повідомляє про молодих своїх сучасників, серед яких «починає ширитися європеїзм; вони починають учити європейські мови і інтересуватись європейською літературою. Доказом сього може служити те, що ми (молодіж) задумали видати цілу серію перекладів найкращих творів європейських і російських авторів» (10, 45). Сама Леся перекладає поезії Альфреда Мюссе, «Мандри Гуллівера» Джонатана Свіфта, разом із Максимом Сла-винським відкриває українському читачеві «Книгу пісень» Генріха Гейне; свого дядька просить розшукати добрі збірники німецьких та французьких народних пісень, ведичних гімнів французькою або німецькою мовою: «[…]Страшенно мені сподобались тії гімни по уривках, які я знайшла в «Історії» Мепапі’а» (10, 64).

      Її мета – розширювати коло вільно мислячих людей, духовно багатих, внутрішньо незалежних особистостей, бо чим більше буде таких національно свідомих «апостолів правди», поєднаних ідеалом свободи людського духу, тим реальнішою буде перспектива досягнення свободи для рідного народу, для національного пробудження, суспільної свободи.

      Леся Українка вірила, як і Михайло Драгоманов, у «духовну силу, що помагає порушувати віз людської цивілізації» (Іван Франко), бо не лише в сфері матеріальних явищ, але й у сфері духу, віри, літератури й етики відбуваються органічні еволюційні зміни та розвиток.

      Михайло Драгоманов – цей «речник гуманності» – був для Лесі уособленням духовного лицарства, жертовної самопосвяти ідеї Святого Духа, коли честь важить більше, ніж смерть. Про це високе благородство духу свого дядька і про його гідну