Загублений світ. Артур Конан Дойл

мені завжди спадають на гадку здорові, ясні думки. Я вийняв аркуш паперу з переліком усіх заслуг професора Челленджера і пробіг його очима при світлі вуличного ліхтаря. І тут на мене найшло натхнення, інакше це ніяк не назвеш. Судячи з усього, що я вже дізнався про цього сварливого професора, було ясно: репортерові до нього не підступитися. Але скандали, двічі згадувані в його короткій біографії, свідчили про те, що він фанатик науки. А чи не можна зіграти на цій його слабкості? Спробуємо!

      Я увійшов у приміщення клубу. Було трохи по одинадцятій, і у вітальні вже юрмився люд, хоча до аншлагу було ще далеко. У фотелі біля каміна сидів якийсь довготелесий чоловік. Він обернувся до мене обличчям тієї ж миті, коли я підсунув своє крісло ближче до вогню. Про таку зустріч я міг лише мріяти! Це був Генрі Тарп, худий, як мумія, кореспондент журналу «Природа», найдобріша істота на світі. Я негайно ж узяв бика за роги:

      – Що ви знаєте про професора Челленджера?

      – Про Челленджера? – Тарп невдоволено насупився. – Це той самий чоловік, котрий розповідав усілякі байки про свою поїздку до Південної Америки.

      – Які саме байки?

      – Там він нібито відкрив якихось дивовижних тварин. Загалом, неймовірна нісенітниця. Потім його, здається, змусили зректися своїх слів. У будь-якому разі, він стулив пельку. Остання його спроба – інтерв’ю, яке дав «Рейтеру». Але воно викликало таку бурю, що він одразу ж второпав: справи кепські. Вся ця історія має скандальний присмак. Дехто прийняв його розповіді всерйоз, але незабаром професор і цих нечисленних прихильників відштовхнув від себе.

      – Чому ж?

      – Своєю неймовірною брутальністю й обурливою поведінкою. Бідолаха Ведлі із Зоологічного інституту також мав неприємність. Послав йому листа такого змісту: «Президент Зоологічного інституту висловлює свою повагу професору Челленджеру та вважатиме за люб’язність із його боку, якщо він надасть інституту честь бути присутнім на його черговому засіданні». У відповідь отримав нецензурну лайку.

      – Не може бути!

      – У дуже пом’якшеному вигляді вона звучала так: «Професор Челленджер висловлює свою повагу президентові Зоологічного інституту і вважатиме за люб’язність із його боку, якщо він піде під три чорти».

      – Господи!

      – Так, те ж, мабуть, сказав і старий Ведлі. Я пам’ятаю його лемент на засіданні: «За п’ятдесят років спілкування з діячами науки…» Старигань цілком утратив ґрунт під ногами.

      – Ну, а що ще можете розповісти про цього Челлен-джера?

      – Як ви знаєте, я бактеріолог. Живу в світі, який видно в мікроскоп, що дає збільшення в дев’ятсот разів, а те, що відкривається неозброєному оку, мене мало цікавить. Я стою на сторожі біля самих меж пізнання, і, коли мені доводиться залишати свій кабінет і стикатися з людьми, – істотами незграбними та неоковирними, це завжди виводить мене з рівноваги. Я людина стороння, мені не до пліток, але все-таки дещо з чуток про Челленджера дійшло і до мене, бо він не з тих, від