Квітневий психоз. Оксана Владимировна Кириченко

го просто лінь вхопила кудись їхати. Березень – то велика лінива дупа.

      Десь у нетрях будинку дзеленчить телефон, і я повільно плетуся на його пошуки. Він знаходиться із третьої спроби у пральній машині. Ти ба, коли ж я встиг запхнути його туди?

      Телефонує Травень. Мушу прийняти дзвінок, бо ж він не відчепиться й буде набридати, аж поки не лусне моя голова.

      – Збори були тиждень тому, а ти вже скучив?

      – Не уявляєш, як сильно, брате, – озивається Травень. – Як спалося?

      – Братик Березень дуже старається, тож спалося гаряче, – одразу приступаюся до теми, бо вже ясно, про що, а точніше, про кого саме буде йти мова.

      – От і я прокинувся увесь мокрий, а я ж найближчий до літніх братів, – свариться брат. – Тож у нас назріває явна проблема, Квітню.

      Здається, від мене щось зараз вимагатимуть. Може кинути слухавку, поки не пізно? Але Травень живе близько, ще у гості надумає… Ні, краще вже послухати. Ціліше буду.

      – Я тут порадився з літніми братами, і ми вирішили попросити тебе навідатися до Березня у гості.

      Ось так і знав, що мені доведеться щось виконувати.

      – А чому сам не поїдеш? Або можна Лютий попросити…

      – По-перше, ти живеш ближче, а по-друге, Лютий вже сховався у свій барліг і бачить десятий сон. А мені ж так далеко їхати… І я все ще дуже слабкий, ти побільше сили матимеш.

      – Щось я не у захваті кататися туди-сюди. І ти ж пам’ятаєш, що поки не наступив наш час, ми не можемо повноцінно заклинати, – бурмочу я, намагаючись задавити аргументами.

      – Але крім тебе, більш нема кому, брате… Кажу ж – Лютий вже спить… Ну, будь ласочка… – не вгаває Травень, і я розумію, що залишається лише капітулювати. З’їхати нема на кого, а я справді найближчий до Березня. Доведеться погоджуватися.

      – Гаразд. Поїду розбиратись із цим дурнем. З тебе бочка березового соку.

      – Домовилися! Одразу зателефонуй по приїзді, – веселішає Травень.

      Ох, як ви мені всі дорогі! Жив собі, лиха не знав, а тепер доводиться декому клепку вставляти. Але слово є слово, а отже, час вирушати у дорогу. Чим раніше із цим упораюся, тим скоріше повернуся додому та спекаюся цих родинних напастей. Тому я швиденько одягаюся, закидаю з десяток бутербродів в авто і вирушаю у свою невеличку подорож. Надіюся, Березень не залишить мене голодним, бо навряд чи я наїмся цими куснями хліба.

      Погода сьогодні надзвичайно тепла, сонячні промені б’ють у скло, і мені доводиться злісно мружитися, бо сонячні окуляри забуті удома на поличці. Я виїжджаю за межі міста і швидко прискорююсь у надії дістатися кінцевого пункту вже надвечір. Але, як-то кажуть, закоти губу назад.

      Наспівуючи пісеньку про бобрів, я особливо не придивляюся до узбіччя дороги, а варто було. У переднє скло зненацька летить якась куля, розповзаючись на пів-вікна. Я змахую теє двірниками, та слідом вже друга летить! Я роздратовано витріщаюся на сніжки, котрі гецають по моєму авто, наче божевільні. Отакої… Температура у салоні різко падає. Зуби цокотять, а пальці червоніють і примерзають до керма. Я й куртки не взяв, полишив удома, бо так припікало, що навіть думка не проскочила, що зима може повернутися… Та судячи з усього, скоро не врятує навіть фуфайка, бо похоронять мене під товстим шаром снігу і криги. Березень вирішив зайняти місце Січня, чи що?!