Та сама я. Джоджо Мойес

тремтів.

      Він стиснув моє плече.

      – Саме так. Ти насправді тут.

      Я насилу розібрала валізи, перехопила їжі, котру Натан, як справжній американець, називав «їжа на винос», продивилася декілька з 859 каналів на своєму маленькому телевізорі, більшість із яких, здавалося, безупинно крутили матчі з американського футболу, рекламу засобів для покращення травлення або ж низькосортні детективні шоу, а потім заснула. Я здригнулася і прокинулася о четвертій сорок п’ять ранку. Ще декілька хвилин була збита з пантелику далеким і незнайомим звуком сирени та низьким риком вантажівки, а тоді увімкнула світло, пригадала, де я, і відчула радісне хвилювання.

      Я дістала з сумки ноутбук і написала повідомлення Семові.

      «Ти тут? Цілую».

      Трохи почекала, але відповіді не було. Він казав, що його збиває з пантелику ця різниця в часі. Я відклала ноутбук і спробувала заснути (Тріна казала, що коли я не висплюся, то виглядаю геть як сумна кобила). Але незнайомі звуки великого міста, зокрема сирени, не збиралися мене відпускати, тому о шостій я встала з ліжка та прийняла душ, намагаючись ігнорувати іржу у воді, що не лилася, а бризкала навсібіч. Я одяглася (у бірюзову блузку з короткими рукавами й зображенням Статуї Свободи та джинсовий сарафан) і вирушила на пошуки кави.

      Невпевнено ідучи коридором, я намагалася пригадати, де саме розташована кухня для персоналу, яку Натан показував напередодні. Відчинила двері й побачила жінку, яка обернулася та здивовано уп’ялася на мене. Вона була кремезна і немолода, а її волосся лежало акуратними темними хвилями, немов у кінозірки 1930-х років. Мала гарні темні очі, але куточки її губ були опущені донизу, немов у постійному несхваленні.

      – Гм… доброго ранку!

      Вона продовжувала пильно дивитися на мене.

      – Я – я Луїза? Новенька? Помічниця… місіс Ґопнік?

      – Вона не місіс Ґопнік. – Жінка не спромоглася пояснити, що саме мала на увазі.

      – А ви, мабуть… – Я ламала свій утомлений мозок, намагаючись пригадати ім’я, але це було безнадійно. Ну ж бо! – Прошу мені вибачити. Сьогодні в мене каша замість мозку. Складний переліт.

      – Мене звати Іларія.

      – Іларія. Ну звісно. Пробачте. Я простягнула руку. Але жінка проігнорувала мій жест.

      – Я знаю, хто ти.

      – Гм… Ви можете показати мені, де Натан тримає своє молоко? Я просто хотіла випити кави.

      – Натан не п’є молока.

      – Хіба? Раніше пив.

      – Ти хочеш сказати, що я брешу?

      – Ні. Я зовсім не мала цього на ув…

      Іларія відступила вліво та жестом указала на самотню шафку, удвічі меншу за інші.

      – Ось ця твоя.

      Тоді вона відчинила холодильник, щоб поставити сік на місце, і я помітила повну дволітрову пляшку молока на її полиці. Вона зачинила двері й невблаганно подивилася на мене.

      – Містер Ґопнік повернеться о шостій тридцять сьогодні ввечері. Одягни перед зустріччю уніформу.

      Жінка вийшла в коридор, голосно ляскаючи підошвами своїх капців.

      – Приємно