Камiнна душа (збірник). Гнат Хоткевич

боїться віспи?

      – Правда, правда! Він такий же чоловік, як і всі ми, і так само може вмерти кожної хвилини.

      – А може, вже й умер, – завше додавав хтось невідомий і замовкав. Довго шукали всі очима, хто це сказав, але ніколи не могли знайти, бо це говорила кожна душа сама собі. І від слів того невидимого завше ставало страшно, хоч він, власне, нічого нового не сказав. А раз попавши на стежку жахів, люди вже боялися навіть звернути з неї й починали собі намальовувати всякі найнеможливіші пригоди, що могли зустрінути Моїсея там, на горі. Хтось невдало й незграбно пробував боронити:

      – Того не може бути… Бо коли він з самим Богом міг говорити…

      – То тим гірше! Власне, тим гірше! – викрикував хтось інший, мов навіть зрадівши.

      – Аякже! От я тобі скажу, що знав я у Єгипті одного чужоземця, котрий умів говорити з львами пустині. І ніколи їх не боявся, ходив на місце їх їжі, котру видирав їм навіть з рота, спав з ними в їх логовах. Але що ж? Однаково кінчилося на тім, що леви розірвали його. Бо з усіх слів, які він знав, він забув одне, маленьке…

      – Так, так… Хто все лазить на високе дерево, мусить колись упасти з нього, як від старості чи перевтоми ослабнуть руки.

      Сонце заходило криваво, – і це яскраве жорстоке світло мов ще більше дратувало умисли людей, веліло їм наближатися до краю пропасті. Люди починали говорити про найстрашніші речі, – і те, що вони говорили про найстрашніші речі, ще більше додавало їм боязкої сміливості, робило їх зухвалими, веліло їм ще свавільніше сягати навіть на покров Божої тайни, кощунственно зриваючи його перед собою. А потім знов дивилися на захід, чули, що от скоро, зараз навіть, настане ніч, розмови стануть ще страшнішими, і голос ще більше задрижить.

      – Чому всі люди бачать своїх богів? – умисно голосно говорила висока юдейка. У неї був великий рот, і це показувало на сильний, рішучий характер. – Чому всі люди бачили своїх богів, а лише ми – ні? – ще вище підіймала вона голос, а волосся вибилося з-під покривала й незграбними космами бовталося по виду. – Я таки бачила дещо на своїм віку й знаю, що всі люди повинні мати своїх богів, і мають їх. І кажуть нам, що й ми маємо, – але де ж? Де ж він є? Покажіть мені його? Я бачила Озіріса, я бачила бога Фта, я бачила Ізіду під чорним її покровом, але я ніколи не бачила Єгови. Нам говорить Моїсей, що ніби він бачив…

      – Ні! Він ніколи того не говорив! – перебив хтось.

      – Як не говорив? Говорив! Я сам те чув! І не раз!

      – Не міг ти того чути, бо він того не говорив ніколи.

      Починалася суперечка, котрій кожен був вдячний, бо вона хоч на хвилину відривала його від страшної теми. Зчинявся ґвалт, після котрого вже ніхто не був в силі сказати напевне: чи таки говорив Моїсей, що бачив Бога, чи ні.

      – Але що мені з того, що він бачив? Коли я не бачив!

      – А де він сам, той, що бачив?

      – Може, вже біліють його кості там десь між камінням…

      – А ми сидимо тут, як отара, і ждемо.

      – Завів нас у пустиню