Козак Байда, або Хортицька Січ. Дмитро Воронський

Ото я й дивлюся: кого це ти мені нагадуєш? Десять років тому я пліч-о-пліч бився з твоїм батьком під Хотином. Ми тоді добре показали туркам, де раки зимують. Ти такий же сміливий, як і твій батько, але знай: перед тим як кидатися в бій, треба завжди думати головою. Ціна помилки в бою – смерть. – При цих словах Претвич поправив шапку. – А нащо князь направив тебе до мене?

      – Я хочу разом із вами бити татар! Я чув – ви збираєтесь у великий похід на Крим, – відповів Вишневецький. – Отож батько й порадив мені приєднатися до вас.

      – От і гаразд. Для мене буде честю бити бусурман із таким добрим лицарем, як ти, Дмитре. Проте мій похід буде не на Крим, і на жаль, великим його не назвеш. Я заледве зможу зібрати п’ять сотень кінних воїнів.

      – А куди ж буде похід? – здивовано мовив княжич.

      – Це поки що секрет, – Претвич хитро підморгнув. – Я скажу все тоді, коли ми вирушимо. Можу сказати лише одне: він буде проти бусурман.

      – А нащо тоді казати, що похід буде на Крим?

      – Ти ще слабко тямиш у військовій справі, княже. Це така військова хитрість, щоб заскочити ворога зненацька. Ти ж бачив на власні очі, як розгубилися татари, коли ти на них налетів. Якби в тебе було втроє більше вояків, то татари зовсім би драпонули, а так вони побачили, що вас мало, і контратакували.

      Розмову перервав татарський ватажок, що прийшов до тями, і заволав, намагаючись вивільнити ногу з-під коня.

      – Шайтан! О, Аллах! Не ріжте мене, гяури! – ламаною українською заблагав ординець. – За мене пришлють багато кіп золотих…

      – Мені не треба твого золота, засунь його собі в пельку! – озвався Вишневецький, і очі його блиснули люттю.

      – Княже! Слава Богу, ти живий! – вигукнув Матяш, під’їхавши верхи разом із трьома незнайомими вояками. Його ліва рука була перев’язана білим полотном, просякнутим кров’ю.

      – Я живий-здоровий, Матяше, – озвався Дмитро. – Це – Бернард Претвич, він дуже вдало нагодився до нас.

      – Вітаю великого воїна, – нахилив голову Матяш, звертаючись до старости Бара. – Еге ж, князю, я вже було прощався із життям, коли татари напосіли на нас з усіх боків. У нас вбито п’ятеро людей, ще дев’ятеро поранені.

      – Максиме, а які втрати у нас? – спитав Бернард у свого вояка.

      – Пане старосто, у нас лише троє вбитих і шість поранених.

      – Вічна слава героям! Хай Господь пробачить воїнам їхні гріхи, – Претвич повільно перехрестився, всі наслідували його приклад.

      – Мо’, відмітимо славну перемогу? – докинув Петро Брага. – А то я вже так зголоднів, що аж жаби у череві квакають.

      Пропозиція ротмістра всім припала до смаку. Татарина звільнили з-під коня і зв’язали. Всього в живих, окрім ватажка чамбулу, залишилося лише троє татар. Було вбито близько двохсот ординців, решта втекла в поле. Дмитра Вишневецького та Бернарда Претвича воїни та звільнені бранці зустріли, як героїв, вигуками: «Слава!» Худобу, що розбіглася по полю, вершники вже збили докупи. Частина чоловіків взялися забивати худобу на м’ясо, щоб приготувати великий обід