Повість про Ґендзі. Книга 1. Мурасакі Сікібу

ровела в столиці держави Хейан-кьо (нині Кіото). Затим батько був призначений губернатором провінції Етідзен (нині преф. Фукуї) на узбережжі Японського моря, тож юна панночка якийсь час, певно, жила там.

      У кінці Х століття вона вийшла заміж за одного з племінників могутнього можновладця держави – Фудзівара Нобутака. Народила доньку й овдовіла в 1001 році. В першій декаді ХІ століття була запрошена до двору імператора як фрейліна імператриці Акіко (в історії відома як Фудзівара-но Сьосі), доньки Фудзівара Мітінага. Певно, це сталося через те, що на той час вона почала працювати над повістю про Ґендзі, і це було помічене регентом Мітінага. Тому він запросив молоду інтелектуалку до служби в почті своєї поважної доньки. Мурасакі була високоосвіченою жінкою, зналася на ієрогліфіці та китайській літературі, орієнтувалася в історії Японії, надто в деталях ранньої державної історичної хроніки «Ніхонсьокі» (720 р.), яка була написана китайською мовою. Пізніше це дозволило ій виконувати функції консультанта в міністерстві церемоній. Судячи із записів в її опублікованому щоденнику, разом з виконанням поточних обов’язків фрейліни вона консультувала юну імператрицю з проблем китайської поезії. Деталі викладу в повісті про принца Ґендзі вказують на хист Мурасакі до малювання, каліграфії (в Китаї та Японії каліграфія ієрогліфів – це вид мистецтва), мистецтва етикету і протоколу, гри на кото, що дозволяло їй посідати шляхетне становище при дворі.

      Коментатори повісті про Ґендзі та щоденника Мурасакі доходять висновку, що вона є одноосібним автором «Ґендзі моногатарі», в тексті якого були й пізніші вставки та ревізії. Сюжет величезного роману ріс і розвивався в міру росту життєвого досвіду та майстерності його авторки. Доведено, що й останні розділи художнього твору теж належать перу (точніше пензлику) Мурасакі, вже зрілої і досвідченої жінки. Вважають, що в разі якщо протяжність її життя співмірна з життям головного героя роману – принца Ґендзі, то вона прожила понад 50 років (зазвичай це середня тривалість життя людини у Х – ХІ століттях) і померла в 30-ті роки ХІ століття.

      Місце автора і роману в літературі. В кінці епохи Хейан були спроби імітації роману, але їхні автори не виявили майстерності, притаманної цій Великій жінці, – її розуміння складності та комплексності людського духу, її здатності творити ілюзію (нині ми сказали б – віртуальну реальність) особистої присутності у подіях, висвітлених на сторінках художнього твору, вміння пізнавати сутність, душу речей. (Передбачаємо, що не один пересічний читач, не обтяжений знанням історії Японії, читаючи роман, побачить у постаті найбільшої любові, а затим коханої дружини осяйного принца Ґендзі саме її – шляхетну придворну даму Мурасакі Сікібу.) Вона була автором, який малював образи своїх героїв через висвітлення їхніх характерних рис та особливостей, а не застосовуючи риторичні образи та метафори, що були риторичними засобами більшості ліричних традицій японської літератури, а особливо поезії того часу.

      Ім’я Мурасакі Сікібу стоїть поруч із Сей-Сьонаґон, теж придворної дами (авторки «Записок в узголів’ї»), в японській літературі ранньофеодальної доби Хейан (VIII–XII ст.).[2]

      Епоха Хейан (794 – 1185 рр.) була відносно спокійним періодом буремної історії молодої на той час японської держави. У попередні століття у сув’язі племен, які прийшли на архіпелаг (прийшли з двох напрямів – з материка й із західної частини океану), склалися духовно-цивілізаційні підвалини формування суспільства і держави. Це були: виключно японська релігія сінтоїзм (сінто – шлях богів) та дві філософські системи, що прийшли з материка, – релігія буддизму та доктрини конфуціанства. Склався симбіоз релігій, які взаємодоповнювали одна одну.

      Сінто – це особливий погляд на світ, природу і суспільні відносини, що сягає коренями в міфологію та покони тих племен, які освоювали архіпелаг. Основні ідеї релігії: саморозвиток (світ розвивається сам по собі, і добре вже те, що він є); сила життя – звідси природне для японців відчуття краси (моно-но аваре) і мистецького смаку (згадаймо: милування квітами, листям осінніх кленів, чистого снігу, горою Фудзі тощо); єдність природи і людини – немає поділу на живе і неживе, живе все, а в людині живе боже єство – камі, щось ніби іскри божої; богів – камі – безліч, до їх числа належать духи гір, річок, каменів, дерев, вітру, покровителі ремесел… духи предків, ці боги пронизують весь світ, і іскра божа є у всьому.

      Конфуціанство – особлива філософська система, зведення настанов і правил, розроблених древнім китайським мислителем Кун-цзи (Конфуцієм). Згідно із вченням, першоосновою всього є «Тянь» (Небо). Це всемогутня першооснова, як і Земля, створює все суще і керує ним. Усі явища життя – результат взаємодії двох начал – чоловічого «ян» та жіночого «інь». Людина має діяти згідно з принципами «жень» (ієрогліф людина), куди входять скромність, доброта, милосердя, альтруїзм тощо, і строго виконувати норми «Гі» – етикету, обрядів і благопристойності. Особливо важливий принцип – «сяо», шаноби дітей до батьків (перш за все до батька). Діти мають не тільки поважати батьківську волю, але й виконувати її без заперечень, як волю Неба. (В Японії цей принцип називається «оябун-кобун».) Сім’я – головна складова суспільства і держави. Тож конфуціанське вчення

2

В японській історіографії періодизація історії відмінна від європейської.