Темний Світ. Рівновага. Марина и Сергей Дяченко

Читать онлайн.
Название Темний Світ. Рівновага
Автор произведения Марина и Сергей Дяченко
Жанр Боевая фантастика
Серия
Издательство Боевая фантастика
Год выпуска 2013
isbn 978-966-03-7928-2



Скачать книгу

      Марина та Сергій Дяченки

      Темний Світ

      Рівновага

      Пролог

      Я просила дати мені інструктором жінку, досвідчену й терплячу, мов ткацький верстат, з розумінням тонкощів дівочої психології. А мені призначили дідугана, який з першої ж хвилини почав репетувати так, ніби я новобранець, а він злісний старшина. Добре хоч не матюкався.

      Хто мене знає, підтвердить: якщо на мене кричати, я не зможу навіть шнурків зав’язати, не те що вперше дати раду з кермом. А тут виїжджаємо на вулицю, і не куди-небудь, а в самісіньку тисняву, де машини пруть, неначе череда бізонів. У мене прилипла до спини блузка, плутаються педалі, тремтять руки. А дід репетує:

      – Ти чого притискаєшся до узбіччя? До хлопця свого притискатимешся! Перестроюйся вліво!

      Не скажу, що мною легко командувати, але тут наче мотузкою потягло – він кричить, я перестроююсь. Спереду роздоріжжя, я ліворуч… і виїжджаю на міст. І хоч би пробка, хоч би затор – ба ні, рух скажений, усі обганяють, підрізають, лаються сигналами, ніби хочуть тебе зжерти, і панує нелюдська конкурентна боротьба за кожен клаптик асфальту.

      – Я ж виїхала вперше! – верещу. Точніше, пищу, бо в горлі пересохло. А він мені:

      – Тобі права потрібні, щоб тарганів бити чи щоб нормально їздити?

      – У мене, – шепочу, – немає тарганів.

      Він як розрегочеться:

      – У всіх студенток у голові таргани! Перемикай на четверту, вперед, працюй!

      Я мусила б відчути біду – все-таки він інструктор, він за мене відповідає, ми посеред велетенського шляхопроводу, і зрозуміло, що я не впораюсь. Але він мене допік до печінок. Я на нього подивилася, мов космічний десантник на Чужого, і зі злості навіть почала краще думати.

      Він і раденький:

      – Швидше! Тут можна сто!

      На знаку ясно написано – вісімдесят. І краще б я підгребла до тротуару, і вийшла б з машини, і сказала б: чого ти мене вчиш, старий шкіднику? Та мене наче перемкнуло. Чорний «мерс», який ішов зліва, аж пригальмував од мого нахабства і пропустив у свій ряд – мабуть, ніколи не бачив, щоб машинка з ганебним «У» серед білого дня влаштовувала стритрейсинг.

      А дід кричить:

      – Рота закрий, бо муха влетить! Ти за кермом, а не прищі давиш, не скидай обертів!

      Я майже нічого не бачу – піт заливає очі, серце у вухах тарабанить, і хочеться моєму наставникові добряче врізати, але руки зайняті. І я трохи чи не вголос клянуся собі ніколи-ніколи-ніколи більше не сідати за кермо, ні з цим інструктором, ні з будь-яким іншим – тільки метро!

      І раптом якийсь розвізник піци на яскраво-жовтій «Сонаті» влазить у мій ряд на швидкості сто, я бачу його – як пудреницю у своїх руках, до останньої подряпинки. І бачу, що зараз в’їду в нього й «Швидка» жалібно сигналитиме, пробираючись у московських пробках до того, що від нас залишиться…

      Я викручую кермо і якось непомітно переміщаюся за подвійну осьову. Разом з інструктором, машиною, разом з сумкою на задньому сидінні, разом з ганчірочкою для протирання скла і запахом яблучного освіжувача – з усім цим добром відпливаю вліво, а назустріч мені з-за гірки пре вантажівка.

      Ось вона за п’ять метрів. За два. Ось вона просто переді мною.

      Усе.

* * *

      Сиджу, вчепившись у кермо. Хвилину, другу, третю.

      – Тітко, ти їдеш чи так сидиш?

      Піднімаю голову.

      Бачу ангела: оченята блакитні, волосся лляне, на футболці – несподівано – Спайдермен. Ангел мною незадоволений, супить прозорі брівки:

      – Тут, між іншим, черга!

      Черга в раю? Чи це не рай?!

      Поступово повертаються звуки: пташки співають, діти верещать. Точно рай, можна видихати. У пеклі вони б верещали не так…

      Ангел чекає. Я підводжусь і вилажу з машини – а це, виявляється, електромобільчик для дошкільнят, як я туди вписалась – гадки не маю.

      Вітер приносить запах лайна. Звіриного, трав’яного, як у цирку. Чи в селі? Зовсім поруч вольєр з бізонами. Онде вони стоять, повернули до мене рогаті голови… Усе-таки пекло?!

      Гепаюсь на лаву. Сиджу, туплю. Я жива.

      Дзвонить телефон.

      – Алло? Даша? Ти де?!

      – Я в зоопарку, мамо.

      – Там тобі й місце! Зі свиньми в одній клітці! Бо ти свиня! Обіцяла передзвонити – і що?!

      Учора ввечері ми говорили з мамою по Скайпу. Вона завжди так – сама вигадає проблему, сама починає страждати.

      – Ще раз вимкнеш телефон – я тебе своїми руками вб’ю! Бо я тебе люблю й хвилююся!

      – Цілую, – кажу в телефон. – Потім передзвоню. У мене зарядка сідає.

      Розділ перший

      Первинний інструктаж

      Мене звуть Даша Лебедєва. У дитячому садку в нас було чотири Даші й іще один хлопчик Лебедєв, мені зовсім не родич. Тому усвідомлення власної унікальності давалося мені непросто.

      Я