Книга радості: вічне щастя в мінливому світі. Дуглас Абрамс

втор, Дуґлас Абрамс, люб’язно погодився допомогти нам із проектом і проводив інтерв’ю з нами протягом цього тижня в Дармсалі. Ми попросили його переплести наші голоси і додати власний голос оповідача, щоб ми могли поділитися не лише своїми поглядами і досвідом, а й думками вчених та інших людей щодо джерела радості.

      Ви не мусите нам вірити. Насправді не слід сприймати жодне з наших тверджень як догму. Ми ділимося з вами тим, що бачили і що дізнались із власного довгого життя двоє друзів з дуже різних світів. Сподіваємося, ви визначите правдивість усього описаного тут, застосовуючи це у своєму житті.

      Кожен день являє собою нову можливість розпочати все спочатку. Кожен день – це ваш день народження.

      Нехай ця книга стане благословенням для всіх розумних істот і для всіх Божих дітей – зокрема і вас.

      Тенцзін Г’яцо,

      Його Святість Далай-лама

      Десмонд Туту,

      архієпископ-емерит Південної Африки

      Вступ Дуґласа Абрамса

      Коли ми вийшли з літака в невеликому аеропорту, двоє давніх друзів обійнялись. Оглушливо гули двигуни, і позаду нас нависало засніжене підніжжя Гімалаїв. Архієпископ обережно торкнувся щік Далай-лами, а Далай-лама склав губи так, наче посилав йому поцілунок звіддаля. Це була мить дивовижної прихильності та дружби. Під час підготовки до цього візиту, яка тривала цілий рік, ми мали чітке уявлення про значення тієї зустрічі для світу, але не усвідомлювали, що означатиме цей тиждень для них обох.

      Висвітлення цього надзвичайного тижня бесід, проведених у Дармсалі, Індія, у резиденції Далай-лами в екзилі, стало великим привілеєм і неабиякою відповідальністю. У цій книзі я намагався поділитися з вами їхніми відвертими розмовами, сповненими безкінечним сміхом та перемежованими гіркими спогадами про любов і втрату.

      Хоча вони зустрічались лише шість разів, між цими чоловіками існував зв’язок, що виходив за межі тих коротких візитів, і кожен з них вважав іншого своїм «шалапутним духовним братом». Ніколи раніше в них не було нагоди провести стільки часу разом, насолоджуючись дружбою, та, імовірно, ніколи більше не буде.

      Важкі кроки смерті постійно відчувались у наших розмовах. Плани двічі доводилося скасовувати, щоб архієпископ зміг відвідати похорони своїх ровесників. Оскільки стан здоров’я і міжнародна політика неначе змовилися тримати їх на відстані, ми розуміли – це може бути їхня остання зустріч.

      Протягом тижня нас огортали промені м’якого світла, спрямовані таким чином, щоб не зашкодити чутливим очам Далай-лами, тимчасом як п’ять відеокамер кружляло навколо нас. У своїх спробах збагнути радість ми дослідили чимало найглибших життєвих питань. Ми шукали справжню радість, яка не залежить від мінливих обставин. Ми знали, що нам випаде говорити про перешкоди, які так часто роблять радість недосяжною. У цих діалогах вони визначили вісім стовпів радості – чотири стовпи розуму і чотири стовпи серця. Збираючи інформацію, яка допомогла б нашим читачам знайти тривале щастя в мінливому і часто хворому світі, ці двоє видатних лідерів погодилися щодо найважливіших принципів і вказали на промовисті відмінності.

      Ми мали нагоду щодня пити теплий чай «дарджилінг» і ділити хліб – тибетський плаский хліб. Усіх, хто брав участь у записі інтерв’ю, запрошували на ці щоденні чаювання та обіди. Одного особливого ранку Далай-лама навіть ознайомив архієпископа з власною медитативною практикою у своїй приватній резиденції, натомість архієпископ здійснив для нього таїнство євхаристії, яке зазвичай є привілеєм християн.

      Зрештою, наприкінці тижня ми відзначили день народження Далай-лами в Тибетському дитячому містечку, в одній зі шкіл-інтернатів для дітей, що втекли з Тибету через заборону китайської влади здобувати освіту на основі тибетської культури і мови. Батьки відправляють дітей гірськими стежками з провідниками, котрі обіцяють відвести їх до школи Далай-лами. Важко уявити собі біль батьків, які відсилають своїх дітей далеко від домівки, знаючи, що не побачать їх у найближчі десять років, а можливо, взагалі ніколи.

      У цій школі, сповненій травм, понад дві тисячі учнів і їхні вчителі радісно підтримували Далай-ламу, якому монаші обітниці забороняють танцювати, коли він уперше обережно спробував станцювати шимі після нестримного бугі у виконанні архієпископа.

* * *

      Далай-лама й архієпископ – дві видатні духовні постаті нашого часу, але вони також є моральними лідерами, котрі виходять за межі власних традицій і завжди турбуються про людство навзагал. Їхня хоробрість і стійкість, а також незламна віра в людство надихають мільйони людей не піддаватися модному цинізмові, що ризикує нас поглинути. Їхня радість, без сумніву, не легка і не поверхова, а випробувана вогнем труднощів, гніту і боротьби. Далай-лама й архієпископ нагадують нам, що радість – це наше невід’ємне право, навіть більш фундаментальне, ніж щастя.

      «Радість, – сказав того тижня архієпископ, – значно важливіша за щастя. Хоча щастя часто сприймають як похідну від зовнішніх обставин, про радість цього не скажеш». Такий настрій думок