Історія Лізі. Стівен Кінг

on>

      І

      Лізі й Аменда

      (Усе так само)

      1

      Для публіки дружини відомих письменників майже невидимі, але ніхто не знав цього краще, аніж Лізі Лендон. Її чоловік здобув Пулітцерівську премію та премію Національної Книги, але Лізі дала у своєму житті лише одне інтерв’ю. Вона дала його для дуже відомого жіночого журналу, який друкував шпальту під назвою «Так, я одружена з Ним!» Приблизно половину свого монологу з п’ятисот слів вона присвятила поясненням, чому її пестливе ім’я закінчується на «зі». Більшу частину другої половини вона витратила на розповідь про свій рецепт приготування на слабкому вогні повільно підсмажуваного ростбіфа. Сестра Лізі Аменда сказала, що на світлині, яку надрукували разом з інтерв’ю, Лізі здавалася гладкóю.

      Жодна з сестер Лізі не могла відмовити собі в задоволенні запустити кота в голубник (її батько називав це «розворушити сморід») або добряче прополоскати чиюсь брудну білизну, але єдиною з них, яка завдавала Лізі чимало клопоту, була ця ж таки Аменда. Найстарша (і найдивакуватіша) серед дівчат із родини Дебушерів, що колись мешкали в містечку Лізбон-Фолз, Аменда останнім часом жила сама-одна в будинку, який купила для неї Лізі, неподалік від Касл-В’ю, де завжди була погана погода і де Лізі, Дарла та Кантата могли наглядати за нею. Лізі купила цей будинок для неї сім років тому, за п’ять років до того, як помер Скот. Помер молодим. Помер, коли ще не настав його час, як то кажуть. Лізі досі не могла повірити, що його немає вже два роки. Цей проміжок часу здавався їй водночас дуже довгим і коротким, як швидкоплинна мить.

      Коли Лізі нарешті змогла примусити себе розпочати наводити лад у його так званому кабінеті, довгій анфіладі яскраво освітлених кімнат, які раніше були тільки горищем над сільським сараєм, Аменда з’явилася вже на третій день після того, як Лізі закінчила інвентаризацію усіх зарубіжних видань (їх були сотні), але ще тільки почала складати список меблів, ставлячи зірочку біля тих, які хотіла зберегти. Вона чекала, що Аменда запитає її, чому вона, в Бога, так забарилася, але Аменда не стала нічого запитувати. Покінчивши нарешті з меблями, Лізі перейшла до найбільшого прикомірку, до картонних коробок із листами, список яких вона не мала наміру складати, але навіть побіжний перегляд їх забрав у неї цілий день. Тим часом увага Аменди й далі була зосереджена на купах і стосах пам’ятних публікацій, книжок та речей, яких колись торкалася рука Скота і які тепер розмістилися під південною стіною кабінету. Вона ходила туди й сюди біля цього дивного утворення, схожого на величезну змію, дуже мало або й зовсім нічого не кажучи, але часто щось занотовуючи в невеличкому блокноті.

      Але Лізі жодного разу не запитала її ані «Що ти там шукаєш?», ані «Що ти там занотовуєш?» Як Скот відзначав не одного разу, Лізі володіла чи не найрідкіснішим із людських талантів: вона ніколи не втручалася в чужі справи, проте не дуже переймалася, якщо ви були не проти втрутитися в її власні справи. Принаймні, якщо ви не виробляли вибухівку, щоб пожбурити її в когось, а у випадку Аменди можливість виробництва вибухівки завжди існувала. Вона належала до тієї категорії жінок, які були неспроможні не пхати носа в чуже корито, була такою жінкою, яка просто не могла не розкрити рота, раніше або пізніше.

      Її чоловік подався на південь із Рамфорда, де вони жили у 1985 році («Як двійко росомах, які застрягли у стічній трубі», – сказав Скот, після того як одного разу вони їх відвідали, і він заприсягнувся більш ніколи не повторювати цього візиту). Єдина дочка Аменди, яку вони назвали Інтермеццою, а скорочено йменували Мецці, вирушила на північ до Канади (з водієм-дальнобійником, якого вона обрала собі у бойфренди). «Один на північ подався, а другий на південь жити, а третій ніяк не міг свою вічно роззявлену пельку стулити». Батько не стомлювався повторювати ці свої улюблені рядки, коли вони були малими дітьми, а тією з дочок Денді Дейва Дебушера, що й справді ніколи не могла стулити свою вічно роззявлену пельку, була, безперечно, Менда, яку спочатку покинув чоловік, а потім – і власна дочка.

      Хоч Аменду іноді й дуже важко було терпіти, проте Лізі не захотіла, щоб вона жила в Рамфорді сама-одна; вона просто не довіряла їй, коли та залишалася сама, і хоч вони ніколи цього вголос не казали, але Лізі була переконана, що Дарла й Кантата відчували те саме. Тому вона поговорила зі Скотом і знайшла невеличкий будинок під назвою Кейп-Код, який їм продали за дев’яносто сім тисяч доларів готівкою. Незабаром по тому Аменда переселилася туди, де за нею було легко здійснювати нагляд.

      А тепер Скот був мертвий, і Лізі нарешті взялася наводити лад у його письмових апартаментах. Десь на середину четвертого дня зарубіжні видання були складені в коробки, листування було переглянуте і певною мірою впорядковане, і вона вже мала досить чітке уявлення про те, яких меблів їй позбутися, а які зберегти. Тоді чому вона переживала відчуття, ніби зробила дуже мало? Вона знала від самого початку, що з цією роботою квапитися не слід. Не варто було звертати увагу на наполегливі листи та телефонні дзвінки, які вона одержала після смерті Скота (а ще чимало візитів також). Вона знала, що кінець кінцем люди, зацікавлені в оприлюдненні неопублікованої спадщини Скота, матимуть те,