Золота осінь Гетьманщини. Валентин Чемерис

лише перед самою своєю смертю, та все ж… Це вже був початок їхнього миру. І для Єлизавети це була перша перемога, здобута нею в житті, тож вона захоплено й вигукувала:

      – Ах, ах, як здорово, що я помирила царя з царицею!..

      У рік смерті Петра I Єлизаветі виповнилося шістнадцять. Юна, тоненька, струнка і вельми гарненька дівчинка, що її батько ласкаво називав Лізеткою. Але бачилася Лізетка з батьком-царем, потім імператором, дуже рідко – Петро ходив з одного походу в інший, тож йому було не до сімейних ідилій та забав із дочкою. Якщо ж не був у поході, то віддавався своєму улюбленому заняттю – гульками з «возлияниями».

      Він був велетнем – двох із чимось метрів на зріст, завжди його голова здіймалася над будь-яким гуртом людей, серед якого йому доводилося стояти. Від природи він був сильним, міг не тільки згорнути в трубку срібну тарілку, а й перерізати шмат сукна на льоту…

      Він був веселим гостем у будь-якій компанії, на домашніх святах вельмож, купців, майстровитих людей, багато і непогано танцював. Їсти він міг всюди і завжди. Приїхавши в гості, відразу ж був готовий сідати за стіл та бенкетувати – хоч до обіду, чи й довше. В обід, після останньої страви, що подавали, відразу ж – удома чи в гостях – ішов «подрімати годинку». Спав у гостях як удома, гості тим часом не мали права вставати з-за столів, коли з’являвся після сну збадьорений, одразу ж сідав за стіл:

      – Наливай!

      І готовий був хоч і до вечора пити і їсти…

      Єлизавета не переставала дивуватися своєму незвичайному батькові. Бо незбагненний він був – принаймні для неї. І добрий, і страшний водночас. І батько рідний, і страховище, яке могло тебе будь-якої миті скарати на горло – навіть без причини… А втім дівчина, а потім і сама цариця-імператриця, не завжди сприймала його як свого батька.

      Для неї він був тим, ким був для всіх підданих імперії – царем-государем, владикою, імператором. Тільки боялась його дужче за інших, адже була, як дочка, ближче до нього. Тому й відчувала від нього постійну загрозу, що холодком віяла на неї, і часом крижаніла її душа. Він був не передбачуваний і цим її лякав. Батьком був – і не батьком. Справді-бо, хто в Росії, – а саме він Русь перетворив на Росію, а затхле Московське князівство-царство на Російську імперію, де повіяли нові вітри, – так ось, хто в Росії міг збагнути Петра, який, напевне ж, був від світу не цього, а диявольського. (Хоч іноді міг удати, що він – від самого Господа Бога. І це йому на якусь часинку вдавалося.)

      Але боялися його всі – смертним страхом. І рідні члени його сімейства, і піддані, вельможі та простолюдини. І не тому, що він безцеремонно і брутально голив бороди боярам, курив люльку, полюбляв теслярувати, а заразом і рубати голови. Він ще й володів чималим почуттям гумору – в його розумінні, звичайно. Велів перетопити дзвони на гармати, а коли патріарх почав скаржитись – мовляв, через це «неправедне деяние, множество икон заплакало кровью» – відповів: «Смотри у меня! Как бы поповские задницы кровью не заплакали!»

      А згодом чимало гармат, захоплених у шведів, велів віддати церкві,