Название | Всьо ясно |
---|---|
Автор произведения | Джонатан Сафран Фоєр |
Жанр | Зарубежная образовательная литература |
Серия | |
Издательство | Зарубежная образовательная литература |
Год выпуска | 2002 |
isbn | 978-617-12-4065-0, 978-0-141-00825-7, 978-617-12-4064-3, 978-617-12-3837-4 |
Мене проізвели на світ 1977 року, як і героя цієї історії. Єслі чесно, то жизнь моя нармальна. Як я вже казав, викидаю багато приколів сам і з другими, но все це стандартні фішки. Мене вставляють американські фільми. Вставляють нєгри, особєнно Майкл Джексон. Уставляє сипати бабками в центрових ночних клубах Одєси-мами. Мені нравляться машини тіпа «Ламбарджині кунташ» і капучіно. Багато дєвочєк хотіли б мати зі мною плотські дєла на разних хороших тусовках, у «Ромашці», «Веселих горках» чи в «Бодіґарді». Хочете знати, чому стільки дєвок за мною сохнуть? Через мою унікальну персону. Я простий і страшно прикольний – а вce це забойні вєщі. Но я знаю кучу людей, які тащаться від спортівних машин і ночних клубів. А тих, хто любить льогкий ненав’язчивий флірт (який всігда кончається липкою простиньою), не пощитаєш і на всіх пальцях рук і ніг. Багатьох сьодні звати Алєксами. Тільки в моєму домі таких іще троє! Тому я з таким запалом підхопив ідею поїхати в Луцьк у ролі переводчика для Джонатана Сафрана Фоєра. То була суперова можливість.
Я пречудово закінчив другий рік англійської філології в універі, що дивно, бо мозок мого прєпода був повний всякого лайна. Мама так пишалася мною, шо навіть сказала: «Льоша-нє-нєрвіруй-мєня! Я така рада за тебе». Я зразу спитав її, чи не купить вона мені за це настоящі кожані штани, но мама скривилася: «Оці калготки?! Нікагда!» Батя тоже пиндючився. Він зразу: «ШАПКА!» – а я йому: «Не називай мене так», – а він мені: «Алєкс, мама так тобою гордицця».
Моя мама – дуже скромна жінка. Дуже-дуже скромна. Вона пріє в маленькому кафе за годину їзди від нашого дому. Подає клієнтам їсти й пити. Каже мені: «Я теліпаюся годину автобусом, щоб увесь день робити те, шо ненавиджу. Знаєш нашо? Раді тебе, Льоша-нє-нєрвіруй-мєня! Колись і ти будеш робити для мене те, шо ненавидиш. Це й називається сім’єю». Єдине, що вона ще не докумекала, так це те, шо я вже давно роблю для неї багато того, шо ненавиджу. Слухаю, як вона до мене говорить. Не нарікаю на свої мінімальні карманні дєньги. А я казав, що й близько не нєрвірую її так, як би мені хотілося? Нє-а. Не роблю всього цього, бо ми одна сім’я. Стараюся дотримуватися decencies. Так казати я навчився від героя цієї книжки. Не роблю цього, бо я не big fucking asshole. Це ше одна фраза, яку він мене навчив.
Мій батя мозолиться на туристичну агенцію «Дорогами предків». Її створили для євреїв, таких, як наш герой, що мають палке бажання покинути благословенну країну Америку й відвідати провінційні містечка Польщі й України. Батіна агенція предлагає услуги переводчиків, гідів і шоферів тим євреям, які хочуть відвідати місця, де колись жили їхні предки. Окей, от тільки настоящого єврея до тієї поєздки я вопше не бачив. Але то була їхня, а не моя проблєма, бо я весь час хотів і був дуже навіть не протів побачити хотя би одного з них. Правду кажучи, до тієї поєздки я був увєрєний, шо у всєх євреїв повна голова лайна. А як інакше про них думати, якшо вони пересилали моєму баті дуже конкретні суми валюти, щоб приїхати з Америки в Україну? Та потім я зустрів Джонатана Сафрана Фоєра і, якшо чесно, у його голові не помітив ніякого лайна. А він настоящий єврей.
Ну, а шодо мого братіка Раззяви (я, до речі, ніколи його так не називаю, тільки Ігорчик), то він просто класний пацан. Я вже бачу, шо скоро він стане крутим і креативним мужиком і в його мозку буде багато ізвілін. Ми ніколи не говоримо на підвищених тонах, бо він тихоня, но я увєрєний, шо ми й так із ним добрі друзяки; я не збрешу, коли напишу, шо ми просто суперові другани. Ігорчика я вчив бути світським чуваком. Наприклад, три дні тому показав йому один журнальчик, шоб він міг оцінити, у яких позах я занімався серйозними чоловічими справами.
«Вот шістдесят дев’ять», – сказав я, розкривши перед ним порнографічний журнальчик. Я вказав на картинку двома пальцями, щоб він її не пропустив. «А чому це шістдесят дев’ять?» – запитав він, бо ше з народження