Трейнспоттінґ. Ірвін Велш

      Зіскок

Нарики, Жан-Клод Ван Дам та Паньматка-Ігуменя

      Піт з Кумарного ллявся буйним перлом; його тіпало. Йа просту сидів, втикав у телік, намагаючись не помічати цього пиздюка. Він мене вкурвлював. Йа силувавсь чіплятися увагою за відео з Жан-Клодом Ван Дамом.

      Як завше в таких кінах, почалось з обов’язкового драматичного вступу. Далі наступна фаза, коли через введення до фільму підлого лиходія вибудовується напруга і ліпиться докупи хирлявий сюжет. І відтак уже старий друзяка Жан-Клод будь-якої миті готовий встрягти в добрячу бійку.

      – Рентсе, мені тре’ до Паньматки-Ігумені, – заквилив Кумарний, хитаючи головою.

      – Ага, – кажу йа.

      Краще б, аби цей недоумок просту уїбав десь геть з моїх очей, пішов собі сам, просту залишив нас із Жан-Клодом. Але, з другого боку, невдовзі й мені попаганіша, а якщо цей пиздюк піде й отовариться, він залише в прольоті нас. Йо’ кличуть Кумарним не тому, шо йому завше пагано на відході, а того, бо він просто за своєю натурою кумарний пиздюк.

      – Та, бля, ходімо вже! – розпачливо цявкнув він.

      – Постривай хвильку. Мені хо’ подивитись, як Жан-Клод розмаже к херам цього пронозу. Як зара’ підем, йа то не побачу. А як повернемось, буду вже ніякий, та й взагалі це мо’ статись аж за кілька днів. А це означатиме, шо йа попаду на штраф від крамниці за прострочку прокату фільму, якого навіть не позирив.

      – Йа, бля, мушу двигати, чоловіче! – гука він, підводячись.

      Він дістається аж до вікна і, спираючись на нього, важко диха, схожий на загнану тварину. Нема ніц в його очах, крім жаги.

      Йа пультом вимкнув ящик.

      – Йобані витрати. Ось шо це, самі тіки йобані витрати, – наїхав йа на цього пиздюка, цього йобаного, дратівного гандона.

      Він закида назад голову, зводячи очі до стелі.

      – Дам йа тобі грошей сплатити той борг. Отаке тебе тіки й парить, мишастий лошаро! П’ятдесят нікчемних, сраних пенсів з «Ріца»[1].

      Цей пиздюк в натурі вміє змусити тебе почуватись дрібним, банальним гандоном.

      – Та не в тім, нахер, справа, – кажу йа, проте непереконливо.

      – Ага. Справа в тім, що йа тут, бля, страждаю, а мій так званий друган спецом гальмує та ще й кайф із цього ловить від кожної йобаної хвилини.

      Очі в нього величезні, мов ті футбольні м’ячі, і дивляться вороже, але в той же час і благально – проникливі свідки моєї нібито зради. Якшо йа проживу достатньо довго, щоб завести собі дитинча, надіюсь, воно ніколи не подивиться на нас так, як оце зара’ Кумарний. Цей пиздюк невідпорний у такім ділі.

      – Йа не… – заперечую йа.

      – Тоді вдягай вже свою кляту куртку!

      При Підошві Погулянки[2] не було жодного таксі. Вони стягаються сюди, тільки коли тобі їх не тре’. От зараз ніби серпень, а йа тут собі яйця вже к херам ледь не відморозив. Мене поки шо не кумарить, але воно, бля, вже ось-ось навалить, можна бути певним.

      – От, нібито тут стоянка. Нібито тут ця йобана стоянка таксі. А влітку тут їх жодного, бля, не знайдеш. Катають жирних, запакованих фестивальних пиздюків, таких, бля, лінивих, що на якусь срану чергову виставу їм западло прогулятися пішки сотню йобаних ярдів від одного вошивого церковного клубу до іншого[3]. Таксисти. Жадні на грошву гандони…

      Так, маячливо захлинаючись, буромотів собі під носа Кумарний – з вибалушеними очима, з головою, задраною вгору на Погулянку, і жили в нього на шиї пружилися.

      Нарешті під’їхало одне. Там ще чекала зграйка хлопців у спортивних костюмах і бомбер-куртках, вони стояли там довше за нас. Йа сумніваюсь, шоб Кумарний взагалі їх бачив. Він гайнув упрост на середину дороги з криком: «ТАКСІ!»

      – Агов! Шо це ще, бля, за манси? – гука один чувак у чорно-фіолетово-ультрамариновому спортивнику, з плескатою стрижкою.

      – Від’їбися нахер. Ми тут були першими, – кида Кумарний, відчиняючи дверцята машини. – Онде ще одно під’їжжа, – маха він вгору на Погулянку, звідки наближається чорне таксі.

      – Пруха вам. Пиздюки скорохвацькі.

      – Від’їбися, ти, штимп рябий, хиляй нахер. Хер тобі в дорогу! – відгавкувався Кумарний, поки ми залазили в таксі.

      – Толкрос[4], чуваче, – кажу йа водію, а тим часом на бокову шибку ляпається харкотиння.

      – Давай, вилазь, сам на сам, пиздюк ти скорохвацький! Нумо, ви, гандони срані! – репетував той у спортивнику.

      Таксиста це не займало. З лиця так правдивий пиздюк. Більшість їх такі. Ці самозайняті платники податків в натурі належать до найнижчого класу комах на землі Божій.

      Таксі зробило розворот навспак і помчало вгору Погулянкою.

      – Прикинь, шо ти оце зара’ наробив, ти, пиздюк чорноротий. Отак тепер хтось із нас йтиме сам-один додому і нарветься на базар з тими сцикунами скаженими, – не попускав йа Кумарному.

      – Ти ж

1

«Ritz» – бренд крекерів, у коробках з якими трапляються п’ятдесятипенсові купони. (Тут і далі прим. перекл.)

2

Foot of the Walk – назва перехрестя, від якого вгору йде одна з найдовших вулиць Единбурга Ліфська Погулянка (Leith Walk). Leith – приморський район міста біля гирла однойменної річки.

3

Заснований у 1947 році Единбурзький міжнародний фестиваль є найбільшою культурно-мистецькою подією у світі; відбувається щороку в серпні і включає безліч імпрез та акцій, центральною з яких є театральний фестиваль, що зветься «The Fringe».

4

Tollcross – транспортна розв’язка і район на південному заході Единбурга.