Королівська обіцянка. Марина и Сергей Дяченко

боюся!

      Уйма кліпнув:

      – А вони дають тобі посох. Я б не дав.

      – А тебе ніхто й не питає.

      Уйма не відповів. Замислено похитуючи головою, перетнув кімнату й сів на лаву.

      Ні, ну ви таке бачили! Якийсь дикун буде мене повчати… Оцей людожер буде дорікати мені боягузтвом! І все через Гарольда – візьми у шафі отам…

      Я міцніше стисла посох. Нехай я не тримала його в руках чотири місяці – його дав мені Оберон, і я, бувало, таких тварюк перемагала, перед якими сам здоровезний Уйма здавався б мишею. Ось так…

      Я прицілилася посохом за вікно й випустила в небо смарагдовий світляний промінь.

      І відразу полегшало. Я нічого не забула, не розучилася. Я, як і раніше, – маг, і мій посох при мені, тож до чого там якісь людожери?

      Не дивлячись на Уйму, я відчинила шафу. Кістяк цього разу зачаївся. Я кліпнула, подивилася нічним зором, розгледіла обриси гладенької жовтої макітри. Злегка розмахнувшись, тицьнула навершям посоха. Захрустіло, посипалися кістки, череп, відвалившись, викотився із шафи й дзиґою закрутився посеред кімнати.

      – Що ти робиш! – простогнав Гарольд. – Ти мені заважаєш!

      – Був сторож – і нема, – відзначив Уйма. – Заходь, злодію. Бери.

      Ну який противний дикун!

      – Це ти його розвалив, – я спробувала зачинити шафу. Гомілкова кістка застрягла у дверях, заважаючи. Носаком чобота я заштовхнула кістку якомога глибше.

      Уйма хмикнув. Гарольд знову зупинився, не відводячи крейди від дошки:

      – Я вас обох прошу – помовчте. Мені вже небагато залишилося. Якщо я зараз помилюся – усе нанівець, а заново я вже не встигну.

      Не випускаючи з рук посоха, я сіла на підвіконня. Уйма завмер на лаві – нога за ногу. Круглі жовті очиська втупилися в мене безцеремонно.

      Я відвернулася.

      А що скаже Оберон, коли довідається, що ми з Гарольдом його не послухались?

      Усе залежить від того, чи приведу я звідти принців. Переможців не судять…

      А якщо не зумію? Оберон, найімовірніше, відправить мене додому без права будь-коли побачити Королівство…

      Зірки вже не здавалися такими яскравими. І я знову відчула втому.

      Наближався світанок.

      – Усе, – сказав Гарольд.

      Він стояв перед дошкою, колись чорною, а тепер майже повністю білою, розмальованою. Його права рука висіла, як батіг, пальці стискали крихітний уламок крейди, і, здавалося, мій друг от-от знепритомніє. Я стала навшпиньки, дотяглася до його голови:

      – Оживи!

      Пробігли мурашки вздовж хребта. Гарольд випростався, розправив плечі, і я зрозуміла: вдається. (Я вмію! Я можу! Я ще не те можу…) А Уйма бачив?

      Наступної миті в мене підкосилися ноги. Я передала Гарольду добрячу частку власних сил (а їх же й без того залишилося не так і багато…).

      Людожер спостерігав за мною. Намагаючись приховати слабкість, я присіла на край крісла. Подивилася на дошку й уперше зрозуміла, що намальовані Гарольдом візерунки – не що інше, як відбиток людського пальця, збільшений у стократ.

      «Відьмина Печатка».