В очікуванні кінця світу. Марiанна Гончарова

Пішли всі – і батько з матір’ю, і діти, і скарб неоціненний – Лізя. Казали сусіди – сильно буйствував на світанку полковник, кричав і лаявся так, що собаки в усіх околицях здійняли гавкіт, посуд розтрощив, стільці кидав і скаженів від того, що неможливо було їх зламати, Ігнасієві ті стільці, такі міцні, і ногою лише вибив з петель різьблені дверцята шафи, посагу Лізіного.

      Заховав їх тоді всіх у себе Нунка-циган зі своєю красунею Замфірою.

      Через багато-багато років – це було, мабуть, уже в середині шістдесятих, приїхав до міста імпозантний чоловік, по-нетутешньому ошатно вбраний у свілий жакет і капелюх. І зауважили всі, що спирався він на дуже гарний ціпок. А на ціпку був набалдашник у вигляді птаха.

      Спершу він попрямував до того Найбіднішого Румуна. На тому місці, де була стара перехняблена хата, стояв величезний будинок, поряд – менший будиночок, але також доладний, свіжий, новенький. Нікого не виявилося ні в домі, ні на подвір’ї. І допитлива благодушна сусідка з козою не без задоволення поділилася, що немає давно тут безіменного бідного румуна. Та і який же він бідний? Щоправда, дітей він так і не нажив, але зате небіж його вивчився на зубного техніка: он – кивнула жінка на менший будинок – там він і зуби людям справляв. Свистів повсякчас. Щойно пацієнта в крісло всадовить, одразу насвистувати починає. Йому кажуть: не свисти, грошей не буде, а він лиш посміюється.

      І забрали їх до міліції. Не знаю, чому, не знаю, за що. Сусідка повела очима догори і ліворуч – знала вона прекрасно, за що. І відтак доповіла, понизивши голос, що попались вони на якомусь золоті. І тріумфально додала:

      – А те, що «Побєду» їм якийсь дядько подарував із Румунії, так це – брехня! Вони самі купили. «Побєду»! Накрали під час війни і купили! – урочисто додала тітка і пішла собі, метляючи широчезною спідницею. Коза також переможно подивилася на розгубленого незнайомця і весело потрусила слідом за своєю господинею.

      Тоді збентежений незнайомець попрямував до циганського кварталу – він у нашому місті за мостом. Так і зветься, Циганський міст. У дворі Нунки все було по-старому, так само. Як багато років тому, коли приходили до нього перед прибуттям фашистів налякані люди ховати металеву скриньку. Нунка, не підводячи очей, сказав:

      – Приходь через три дні.

      Через три дні чоловік у світлому жакеті, спираючись на ціпок із позолоченим набалдашником, знову перейшов Циганський міст. Нунка виніс на поріг металеву скриню. Її ледве відімкнули. Із щілин скрині посипався земляний порох. Там, цілі-цілісінькі, лежали всі торбинки, вузлики, пакетики, всі записки й написи були на місці.

      Більше я нічого про них не знаю. Про цього незнайомця, про те, чи віддячив незнайомець Нунці за чесність. Тільки знаю, що у Нунки – подейкують – є палиця чарівна, нетутешня, з набалдашником у вигляді птаха. Ось не будеш слухняним, – лякають дітей, – Нунка змахне палицею, стане невидимим і тебе забере. І потягне за Циганський міст.

      А онук Нунки Маркіян живе тепер у Кишеневі, працює