Маринчина лялька. Зінаїда Луценко

а Маринка народила своє сьоме й останнє дитя вже після війни. Але вона ще не знала, що ось-ось стане вдовою. Без батьківської турботи, без захисту та підтримки її діти торували свій шлях у житті – зазнаючи кривд та принижень, припускаючись непоправних помилок…

      Оповідь у романі ведеться про найбільш проблемні для країни періоди – про післявоєнну розруху та часи підйому господарства. Зазираючи у «нутрощі» типової для того часу сім’ї, читач має можливість зрозуміти повоєнне покоління, зацикленість сучасних літніх людей на нагромадженні особистого майна, джерела їхніх страхів та упереджень.

      Досвід кожного покоління дуже цінний для нащадків. Тому що все іде по колу. І тільки від нас залежить, чи вийдемо ми на іншу траєкторію, чи змінимо орбіту.

      Цей текст записано зі слів очевидиці. І хоч головної героїні вже немає серед живих, але її розповідь заслуговує на те, аби бути почутою.

      Частина перша

      Діти…

      Ой устань, порадь, мій дружинонько,

      Як мені в світі жити,

      Як мені чуже діло робити,

      Та як мені чужим людям годити?

      Та я ж над чужим ділечком ізневажалась,

      Я ж по чужих нивах наспотикалась!

Голосіння

      1

      Зазнала я в житті багато: пережила і колгоспи, і голод, і війну. А свою найменшу донечку народила у сорок п’ятому!

      Того дня ще зранку пішла на поле…

      Як зараз пам’ятаю: була підобідня пора, спека. Жінки лаштувалися у холодку: порозв’язували хустинки і розкладали просто по стерні харчі.

      А я й не встигла тоді поїсти, бо схопилася руками за низ живота і, закусивши сильно губи, кинула граблями об суху колгоспну землю та й побігла мерщій додому.

      А там, вигнавши із хати малих дітей і залишивши тільки свою найстаршу доньку, Ганну, – та ще покликала до себе найближчу сусідку, а заразом і зовицю, Олександру, щоб була на поміч, – не дуже й тужачись, вродила сьоме дитя.

      – Дівка! – втираючи із лоба піт, найперше сказала чоловікова рідна сестра і поклала мокру дитину мені на груди. – От і маєш, Маринко, ляльку! Одне добре, що не треба звати повитуху.

      – Ой, – усміхнулася я прикро і подивилася пильно на немовлятко, – і справді, лялька! А баба?… Це б поки вона прибігла аж із тих садиб! Та й чим же я мала б їй платити? Слава Богу, обійшлося і на цей раз. Уже востаннє…

      – І я теж не буду вже родити!

      – Це ще як Бог дасть, Олександро, у тебе й чоловік є. А я…

      – Досить і з мене дітей. Гляди, що в світі робиться! Аби ще цим було що дати їсти…

      – І раніш не було що, та ми родили…

      – Хай там як, а я не хочу, – озирнулася на Ганю Олександра і, зігнувшись низенько над постіллю, прошепотіла мені у саме вухо: – Я ж відразу після Антосі замастила глиною шматочок своєї спідки у комині, над піччю. То вірний засіб од зальоту, мені колись ще покійна моя свекруха розказали.

      – Чому ж ти зі мною не поділилася?! – раптом із моїх очей закапотіли рясні сльози. – Хіба б я тоді… Хіба б я тоді народжувала ось цю дитину?

      – І я б мала гріха?! – відвела погляд Олександра. – Це ж давня ворожба! Та й… Хіба ти, Маринко, не чула, як колись батюшка в церкві на проповіді казав: усяка дитина нам посилається від Бога. А я б у те мала втручатися?

      – Але ж Ілька нема!.. А це вже сьоме…

      – Не журись, де шестеро, там і сьоме буде! Вибавите всі гуртом. Та ще, гляди, твій чоловік із війни повернеться? Усяке ж може бути. От уяви собі: переступає наш Ілько поріг, а у хаті – лялька! Га, не гарно буде, Маринко? Та ж така маленька дитина всяке серце розтопить, вона ж як сонечко для усіх нас буде! Он як моя Антося-щебетушка…

      А ми собі були що родичі, то ще й сусіди.

      І усі діти наші понароджувалися в одному році.

      Як змовились: у нас з Ільком Макар – у Олександри й Арсена Дмитро, а далі: Ганна – Галина; Христушка – Ялина; Маруся – Іван; Грішка – Степан; Іван – Василь!!!

      Нарешті у сорок четвертому у Гринюків народилася Антося.

      А ця ж дитина була майже на один рік од неї менша!

      Мали б бути товаришками.

      Моїй Ганні вже було чи не п’ятнадцять років. І тепер вона палила ножа на свічці, щоб відрізати дитя від пуповини.

      Дитина мені муляла…

      – Ганно, йди та й ріж! – підняла я голову від постелі – із сіна під рядном.

      Дуже худа й висока моя Ганя стояла біля печі і поправляла однією рукою світлі пасма, що вибилися із коси, довгої-предовгої, аж до п’ят, і золотої, немов пшениця. Сині-сині, як волошки, очі вона давно ховала під чорні вії: була дуже війною налякана, а тому – покірна й тиха.

      – Йду, мамо… – у Ганни дрібно затрусились руки.

      – Або краще… Ріж краще мене!!! Ось тут, по горлу!.. – я раптом пригадала усе, що зі мною було до того, та ще й як здумала,