Персеїди. Нічна повість. Марiанна Гончарова

Читать онлайн.



Скачать книгу

У такім пальті, а торгується за копійку…

      Усе. Головне баба Надя почула. Пальто зауважили. Воно ж із Америки. Вдоволена, вона прямує далі. Отож на ринку баби Наді остерігаються.

      Якось перед Новим роком вона, як сама розказувала, натрапила на оселедці. У нашому місті оселедець особливо поцінований – знаєте, такий жирний, малосолоний, червоним сяючим оком мало не підморгує – такий свіжий. В магазині «У Нюми», де Клава торгує. Ну, це довга історія: Нюма поїхав, Клава залишилась, магазинчик людям давно знаний, вивіска залишилась колишня. А магазин «У Клави» також є, але там торгує Свєта, невістка Клави. Так і кажуть:

      – Купила у Клави.

      – У Клави, де Свєта, чи у Клави – «у Нюми»?

      – У Клави – «у Нюми».

      – А у Клави, де Свєта, що – нема?

      – Ну, може, й є. Клава ж привозить усе гамузом. Але я брала у Клави «у Нюми».

      На слух незнайомця – маячня цілковита, а місцеві все чудово розуміють. Вони знають, де брати найсмачніше, найсвіжіше, саме те, що в сусідки в загашнику – м’ясо, риба, соління, маслини, оливки, здоба, цукерки…

      Якось узимку баба Надя купила у Клави (що «у Нюми») одну рибину – «попробувать». Віднесла додому, сподобалось, повернулася на ринок. А в магазинчику, у відділі тому, де оселедці, вже зібралися люди – базарний день, неділя, переддень новорічних свят. У Клави (що «у Нюми») там усе особливе. Я ж кажу – у нас люди на цьому знаються. І гайда всі запитувати: звідки оселедчик, хто солив, коли завезли? Тут до хору розпитувачів долучається баба Надя із сольною партією: «Я брала! Гадость! Не беріть! Нафтою воняє. Бельзиною. І хімією. У рот узять ніззя».

      Розчаровані споживачі під зніченим поглядом продавчині Клави Ігрушкіної розійшлися. А баба Надя потупцялася і, дочекавшись, коли піде останній, перегнулася через вітрину-холодильник і прошепотіла:

      – Клаво, ану бистро накидай мині усюда ув торбочку всю усельодовку, шо в тебе осталася. Давай хутенько!

      Ось така в нас сусідка. Відтоді ми називаємо оселедець «усельодовкою».

      Оксана скаржиться, мовляв, баба Надя пхається щоранку до їхньої з Женіком кімнати без стуку і все товче: ось коли помру – тоді й будете хазяйнувати. Коли помру, тоді будете садити квіти, де вам хочеться… Або переробляти кімнати. «Ось коли – тоді, коли… тоді…»

      – І я не витримала! – сплюнула Оксана. – І запитала…

      – Що? – скинулась я.

      – Я спитала: «Коли?»

      Я визираю Персеїд і в бінокль бачу, як баба Надя тягає по подвір’ю щось, складає на купку. І бачу, що цупить якесь важезне залізяччя просто, з кутка в куток. Туди потягне, погримить, звідти тягне знов, кладе залізяку на попереднє місце. Просто щоб знали, хто тут головний. От же ж невгамовна!..

* * *

      Як іноді випадкова начебто річ може змінити настрій, поведінку і навіть стиль життя людини! Сусіди неподалік, на розі нашого кварталу, оселилися нещодавно, але якісь дивні. Дуже непривітні. Їм скажеш «доброго ранку», а вони анітелень. А на обличчі: «Ти хто ващє? З якого района?!»

      А нас із Кузьмичем батьки добре виховали, вчили: